Глава 14

Сара

Ліс був темний, мокрий, повний звуків, які не загрожували — але несли напругу. Він дихав водою і землею, жив своїм нічним життям: хрускіт гілок під ногами здавався надто гучним, кожен шурхіт — зайвим. Дощ збивав листя, і воно плескало об куртку, об лице, холодило шкіру.

Гілки били по ногах, багнюка чіплялася до взуття. Вона тягнула, не відпускала, ніби хотіла залишити їх тут, серед темряви й мокрого коріння. Сара ковзнула, Роберт автоматично підхопив її за лікоть.

Дотик був надто різким. Не болючим — надто точним, надто швидким, ніби він схопив не людину, а об’єкт, що падає. У його пальцях на мить проступила сила, яку він не встиг приглушити.

Він відпустив швидше, ніж потрібно. Майже різко. Наче злякався не її — себе.

— Ти… — вона замовкла, підбираючи слова. Їй довелося зробити ще крок, щоб не втратити рівновагу, і вона відчула, як серце б’ється швидше не від страху, а від дивного напруження між ними. — Ти зараз інший.

Він ішов попереду, не обертаючись. Його кроки були рівні, майже безшумні, але вона бачила напругу, що скувала його плечі.

— Який?

— Наче… — вона знизала плечима. — Наче ти тут, але не весь.

Вона говорила обережно, боячись сполохати щось крихке, що раптом з’явилося між ними цієї ночі.

Він зупинився. Обернувся. Дощ стікав по його обличчю великими краплями, збирався на віях, затікав за комір. Він не стирав його, ніби не помічаючи.

— Я завжди такий, — відповів Клейтон.

— Ні, — тихо сказала Сара. — Раніше ти був… відсторонений.

Вона згадала, як він дивився крізь неї, а не на неї.

— А зараз… — вона зробила невизначений жест у повітрі, пальці тремтіли від холоду і ще від чогось. — Наче щось всередині тебе тріснуло. Але не зламалося.

Йому знадобилася секунда, щоб відповісти. Вона побачила в ньому якийсь сумнів. Раніше такого не було.

— Ти втомлена, — сказав він нарешті. — І налякана.

— Це правда, — погодилася вона. — Але я бачу, коли з людьми щось не так.

Вона не сказала «відчуваю». Вона ще не знала, як назвати те, що відбувалося з нею самою. Він обернувся. Подивився на неї довго, надто довго. У темряві його обличчя здавалося блідим, врізаним жорсткими лініями.

— Не намагайся мене аналізувати, — сказав тихо.

Вона кивнула. Але не відвела погляду. Не як виклик — як згода залишитися поруч.

— Я просто… — вона ковтнула. — Ти сьогодні врятував людей. І мене.

Слова їй давалися важко, ніби кожне з них тягло за собою відповідальність.

— І мені здалося… що тобі від цього боляче, — додала невпевнено.

Він затримав на ній погляд. І вона вперше побачила в ньому не байдужість. Не необхідність. А якусь цікавість.

Він відвернувся першим.

— Ходімо, — повторив. — До світанку треба вийти до міста. Автівку взяти зараз немає де.

Йому було простіше знову стати функцією. Вона пішла за ним.

І цього разу — ближче. Майже торкаючись, ловлячи його ритм, підлаштовуючись під нього несвідомо.

Але довго не витримала. Роберт обрав шлях через поле, щоб скоротити відстань до міста і уникнути доріг і свідків. Йшли під дощем. Багнюка тягнула ноги Сари вниз, і вона майже відразу зав’язла. Холод пробирався крізь мокрий одяг, м’язи тремтіли від перевтоми, і вона вже не намагалася приховати, як важко їй дається кожен крок.

Він мовчки підняв її, посадив на плечі, накрив своєю курткою, щоб сховати від холодних струменів. Рух був точний, зважений — і все ж м’якший, ніж раніше.

Вона притислася до нього. Сховалася під вологою тканиною, яка вже всотала воду. Обхопила міцну шию холодними пальчиками.

Його тепло було нерівним, живим. Воно пульсувало, змінювалося, іноді ставало надто гарячим, іноді спадало — але тримало її. Воно не давало їй замерзнути остаточно. І вперше за дуже довгий час Сара відчула це тепло не тільки шкірою. А десь глибше. Там — де не відчувала ніколи.

Вона не могла пояснити, що саме змінилося цієї ночі. Але вперше цей чоловік більше не лякав її. Вона усвідомлювала, що лише завдяки йому вона ще жива, і ще вільна. Дівчинка на власні очі побачила, що той, в кому вона раніше бачила лише необхідність і загрозу, насправді не несе для неї небезпеки.

Сидячи у нього на плечах, поки він впевнено крокував крізь темряву, вона думала про те, ким він є насправді. Їй було зрозуміло, що він щойно здійснив неможливе. Напевно з ризиком для самого себе. Але він врятував її і ще жінку з дитиною.

Може, його сила і була приводом утримувати його теж в центрі? — це запитання раптово виникло в її голові. Воно не лякало її так, як мало б. Але вона не стала питати. Принаймні зараз.

Дощ не вщухав всю ніч. Але на ранок вони таки вийшли у передмістя Шривпорту. Наскрізь промоклі. А Сара ще й вкрай виснажена.

Спустивши її на землю, Роберт уважно оглянув її тремтячу фігуру.