Глава 12

Роберт

Дощ почався раптово — не з неба, а ніби з провалля порожнечі нагорі. Як щось, що довго накопичувалося, а тепер прорвалося разом із холодом і темрявою. Він звалився важкими, холодними краплями, що били по лобовому склу, стирали дорогу, спотворювали світло фар і перетворювали асфальт на чорне дзеркало. Світ ніби розмивався, втрачав чіткість — межі між смугами, узбіччям і порожнечею за ними ставали умовними. Роберт ловив себе на тому, що вдивляється не в дорогу, а в рух світла на воді, в ритм двірників, у власне дихання.

Клейтон розмірковував, чи варто зупинятися на ночівлю в мотелі, або краще перечекати ніч в машині. Виснажений вигляд дівчинки поруч схиляв його ризикнути ще раз і спробувати знайти місце, де можна спати на ліжку, а не скрутившись в салоні авто. Він не дивився на неї прямо, але бачив краєм ока: опущені плечі, повільні рухи, голову, що раз у раз хилиться до скла. Її втома тиснула на нього. Чоловік усвідомлював, що змушений робити цей вибір не з міркувань безпеки, а з міркувань витривалості.

До Шривпорту залишалося недовго, коли дорогою трапився міст — ще один з багатьох на їх шляху. Звичайна конструкція, яка вдень не привернула б уваги.

Він здіймався над річкою, як короткий, але вузький хребет: дві смуги, бетонна огорожа, темна вода далеко внизу. Роберт відчув легке внутрішнє стискання — не страх, радше автоматичну настороженість. Мости завжди вимагали точності.

Клейтон зменшив швидкість інстинктивно, розуміючи, що дорожнє покриття вологе. Усередині нього щось несвідомо рахувало — відстані, маси, кути. Звичка, вшита глибше за думки.

Фура, яку він помітив на протилежному боці мосту, рухалася назустріч. Наближаючись до неї, він побачив, як та раптово вильнула, і кабіна нахилилася. Не різко — повільно, страшніше за будь-який ривок. Роберт одразу зрозумів, що напевно лопнуло колесо. Це розуміння прийшло без емоцій, як сухий факт. Як констатація неминучого.

Мозок миттєво прорахував приблизну траєкторію руху вантажівки, її крен, відстань до неї і повну неможливість встигнути загальмувати, щоб уникнути зіткнення. Висновки стирали надію ще до того, як вона встигла з’явитися.

Він миттєво натиснув гальма і ніби в сповільненні спостерігав, як важка фура несеться назустріч, повільно згинаючись у місці зчеплення. Величезний кузов почав ковзати, розвертатися поперек мосту, ніби якась невидима рука штовхала його з дороги. Роберт відчув, як під педаллю тремтить машина, як гальма борються з впертістю фізики.

— Тримайся, — сказав Роберт Сарі, яка ще не усвідомила, що відбувається. Голос вийшов рівний. Надто рівний.

Притиснувши дівчину правою рукою замість паска безпеки, Роберт намагався обрати таке місце зіткнення, щоб втримати машину від падіння з висоти і мінімізувати шкоду для них. Він відчув тепло її тіла, крихкість худенького тіла під рукою — і ця крихкість стала ще одним параметром у внутрішньому розрахунку.

Якось фоном відчув, як Сара втислася в своє сидіння, вдихнувши на повні груди, напевно від усвідомлення, що відбувається. Відчув, як авто на межі своїх можливостей гальмує, але надто повільно. Звук крапель дощу по кузову машини — байдужого до того, що відбувається. Скрегіт металу, запах бензину, скрип двірників по склу. Все надто яскраве, гучне, але таке непотрібне в цю мить. Світ звузився до кількох метрів перед капотом і тіла дівчинки під його рукою.

Руль пішов праворуч сам — інстинктивний рух, щоб вивести дитину з-під удару. Роберт підставив свій бік. Це рішення не супроводжувалося внутрішнім коментарем. Воно просто було.

Метал загарчав, скло вибухнуло тріщинами, повітря наповнилося запахом гуми й гарячого мастила. Сару кинуло вперед у той момент, коли чоловік вкрив її своїм тілом, закриваючи від уламків скла і металу живим щитом. Він відчув, як щось у спині прийняло навантаження — без болю, без протесту, механічно.

Автівку відкинуло від удару, майже перекинувши на бік.

Світ захитався. І через мить завмер.

Ця тиша була оглушливою.

— Ціла? — спитав він дівчинку, відхиляючись. Слова вийшли тихі, але контрольовані.

Саме в цю мить очі вихопили нову небезпеку крізь пасажирське вікно.

Світло фар, що наближалися швидко і нестримно. Мозок Роберта одразу усвідомив, що та не встигає загальмувати, і через секунду вдарить у той бік, де сидить Сара.

У нього не було часу думати. І навіть потреби в цьому не було. Тіло зреагувало саме, швидше за думку. Рука штовхнула дверцята, але ті не зрушили — деформовані в місці зіткнення, втиснуті в салон. Метал упирався, як жива істота, що не бажає відпускати.

В наступну спробу він вклав всі сили. Не з напругою — з тією дивною, холодною впевненістю, яка приходила лише в крайніх ситуаціях. Метал скреготнув і… піддався.

Роберт вихопив Сару з сидіння, притис до себе і вистрибнув на мокрий асфальт за мить до того, як сталося зіткнення. Удар був глухий, страшний. Автівку розвернуло на вологому дорожньому покритті. Роберт побачив, як вона вдарилася в огорожу, шматки якої відірвалися і полетіли в далеку темну воду річки.

Дивом машина зупинилася, зависнувши над прірвою і розхитуючись — ніби розмірковуючи, чи треба їй вниз. Передні колеса торкалися лише порожнечі — темної, байдужої.