Глава 10

Хантер

Ліс прийняв його беззвучно. Якась незвична середа - вона не відчувалася ворожою, але змусила загострити всі відчуття. Він миттєво адаптувався до темряви, тихих звуків, шурхоту листя під ногами. Тисячі запахів відмінних від звичних йому заповнили повітря, змусивши зупинитися, прислухаючись до інстинктів.

Грунт під ногами був м’який, вологий, пружній. Кожен крок зчитувався тілом точніше, ніж зором. Коріння, каміння, дрібні ями - він минав їх не думаючи. М’язи коригували траєкторію, суглоби підлаштовувалися. Свідомість не втручалася.

Рухався швидко - свіжий запах вів його.

Запах.

Він був розтягнутий у просторі, розсіяний, але чіткий. Теплий. Живий. Знайомий настільки, що тіло прискорювалося саме, коли він слабшав, і сповільнювалося, коли ставав густішим. Це не було полюванням у звичному сенсі. Не було азарту. Не було бажання.

Була необхідність.

І ще один запах.

Інший. Грубіший. З домішкою металу і крові. І чогось надто знайомого, але невизначеного. Він здавалося не належав лабораторії напряму - але торкався її краями. Як слід, що проходив поруч. Як тінь.

Цей запах дратував. Заважав.

Він не мав імені, але тіло реагувало напругою в грудях, зміною ритму дихання. Чужий. Перешкода? Загроза? Категорія не формувалася, але відчуття було чітким: цей запах не повинен бути поруч із її.

Усвідомлення прийшло не думкою, а рефлексом.

Від цього м’язи напружилися самі по собі, руки стислися в кулаки, щелепи звело, рух пришвидшився.

Наздогнати. Відокремити. Заволодіти.

Пришвидшення раптово затнулося на півкроку.

Нога заплуталася в корінні. Не критично. Але рух зірвався. Світ раптом втратив чіткість. Орієнтири розпалися. Запахи перемішалися, втратили напрямок.

Тиск.

Внутрішній. Знайомий. Як під час активації, але інакший - глибший, хаотичніший. Ніби хтось різко змінив налаштування, не попередивши систему.

М’язи скоротилися одночасно. Дихання зупинилося майже на хвилину. Серце пішло в неправильний ритм - надто швидкий, надто нерівний. Інформація з рецепторів перестала складатися в єдину картину. Світ навколо поплив текстурами і плямами.

Він упав.

Земля вдарила в плече, в бік, у щелепу. Болі не було - лише перевантаження. Спазм м’язів, їх скорочення до межі можливостей. Світло зникло. Запахи зникли. Залишився шум - низький, монотонний, як той, з якого все почалося.

Відключка.

Час перестав існувати…

Довге небуття повільно перетворювалося на світло крізь прочинені повіки.

Коли відчуття повернулися, першою була волога. Потім холод. Потім вага власного тіла. Він лежав, дивлячись у фрагмент неба між кронами. Свідомість поверталася ривками, без логіки.

Рух - перевірка. Руки слухаються. Ноги - теж. Ушкодження мінімальні. Функції збережені.

Запах.

Він знову був тут.

Слабший. Але живий.

Він підвівся.

Переслідування відновилося без коливань, але всередині щось змінилося. З’явився шум. Не зовнішній - внутрішній. Як збій у системі, яка не розрахована на сумніви.

Місце відпочинку він знайшов легко.

Прим’ята трава. Сліди тіл біля поваленого стовбуру. Запах двох, що переплітався, але не змішувався. Її - тонкий, електричний, із домішкою страху й рішучості. Іншого - важчий, стабільний, хижий.

Це не мало значення.

Мало значення лише те, що вона була тут.

Сонце сідало, і нещодавній дощ майже знищив бажаний запах.

Вигоріла пляма на пагорбі у сутінках. Земля чорна, мертва. Бажаний запах майже зник, стерся жаром і часом. Але інший - залишився. Глибший. Стійкіший.

Він пішов за ним.

Не тому, що втратив ціль.

А тому, що цей запах вів до неї.

Тягло.

Фізично. Усередині. Як магніт, прикладений до чогось, що не мало бути металом. Він не знав, навіщо. Не розумів, що станеться, коли знайде. Не усвідомлював чого насправді шукає. Але напрямок був єдиним, і сумнівів не існувало.

Вранці місто зустріло його шумом, що різав чутливий слух. Запахи тут були агресивні. Люди. Машини. Їжа. Тварини. Все накладалося, рвалося, плуталося. Це дратувало. Це заважало.

Хотілося сховатися у темряві і тиші від цього сенсорного перенавантаження. У гаражі на окраїні міста він знайшов тимчасовий прихисток. Просочений різкими запахами палива і мастила простір, давав можливість уникнути непотрібних контактів.

Тіло не відчувало втоми, не відчувало незручності від довгого сидіння в темному кутку за купою мотлоху. Лише помітивши сутінки, він вийшов назовні.

Об’єкт на подвір’ї зреагував першим.