Глава 8

Олтон

Вибух не був гучним - принаймні він навіть не злякався. Лише здригнувся від несподіванки. Скло в шафах дзенькнуло, десь у стелі коротко загуркотіло, ніби будівля видихнула. Світло на мить кліпнуло, але не згасло. Генрі Олтон машинально підвів голову від паперів, наче очікував побачити відповідь у лампах денного світла.

Його офіс був далеко від лабораторій з устаткуванням, а він був впевнений, що саме там трапилася якась аварія. Такі речі іноді тут відбувалися. Не часто, але не ті, щоб реагувати кожного разу емоціями.

Генрі Олтон вже багато років не квапився додому. Часто ночував просто в своєму кабінеті на вузькому і незручному дивані. Диван скрипів щоразу, коли він перевертався, і мав запах старої тканини та кави. Але це не мало значення. Сон був лише паузою між роботою.

Вдома його давно вже ніхто не чекав. Ця думка була настільки звичною, що перестала боліти - як шрам, до якого звикаєш настільки, що забуваєш, де саме він.

Його не хвилювала відсутність комфорту, як і нетривалий сон, що не давав повноцінно відпочити. Сон приходив уривками - короткими, без снів. А якщо й приходили сни, то він прокидався раніше, ніж встигав зрозуміти, що саме бачив. Його вже давно нічого не турбувало. Здавалося, що життя втратило здатність проникати крізь нього.

З дня похорон його сина.

Саме тоді він ніби замкнувся в якомусь коконі, крізь оболонку якого майже нічого не проникало. Ні світло, ні сміх, ні емоції, ні саме життя. Він існував у вакуумі, де звук доходив приглушеним, а біль - відкладеним.

З Девідом пішов сенс його існування. Ім’я ще іноді звучало в голові - не голосно, без образів, просто як факт. Як відсутність. Він продовжував жити лише тому, що йому не вистачало духу припинити це в одну мить. Не було страху смерті. Була лише інерція. День змінював день, і він дозволяв цьому відбуватися.

Жінка витримала його такий стан лише рік, і теж пішла. Вона збирала речі мовчки. Він сидів за столом і дивився, як вона складає життя в коробки. Він розумів, що їй також важко, напевно навіть важче за нього, але так і не знайшов в собі сил підтримати її. Слова не складалися. Співчуття не знаходило форми. Тому втратив і шлюб, хоча це пройшло для нього майже непомітно. Ще одна втрата - без вибуху, без крику, без сліз.

Його життя роками проходило на роботі - це було все, що в нього залишилося, все, що досі було здатне тримати його в розумі. Лабораторія стала єдиним простором, де світ був логічним. Бо коли він працював, все навколо зникало. Формули не зраджували. Дані не брехали. Реакції мали причини.

І ось - нещодавній прорив. Він довго не дозволяв собі назвати це так. Боявся злякати результат. Відкриття, яке заслуговує на Нобелевську премію. Праця всього його життя. І водночас - єдина річ, заради якої він ще міг відчувати щось схоже на пульс усередині грудей.

Винахід народився не з амбіції. Не з грантів. Не з військових контрактів. Він народився з безсонних ночей і дитячого важкого дихання за тонкою стіною лікарняної палати. З кожного хрипкого вдиху, що здавався занадто довгим. З кожної паузи між ними.

Біонічні мікропристрої - так це називалося в документах. Слова були мертві. Вони нічого не пояснювали. Звучало сухо, бездушно. Так, як і вимагала система.

Насправді ж це були наноструктуровані автономні одиниці, розміром менші за клітину крові, здатні читати організм. Не просто реагувати, а розуміти. Не просто латати пошкодження, а знаходити, що саме є помилкою. Що пішло не так. Де система зламалася.

Вони не замінювали тканину. Вони переконували її відновлюватися. М’яко. Наполегливо. Без насильства.

Кожен мікропристрій містив біомапу - не універсальну, а адаптивну. Вони вчилися організму так само, як організм - їм. Вони взаємодіяли між собою, створюючи тимчасову мережу, що імітувала роботу імунної системи, але без її сліпоти. Без агресії. Без саморуйнування. Вони визначали, де закінчується норма і починається збій. Ракова клітина для них була не ворогом - а помилкою коду.

Він створював їх для біонічних протезів. Для зрощення нервових закінчень з металом. Для лагодження імплантів.

Але вони відмовлялися працювати з мертвим. Ніби мали власний вибір.

Метал вони руйнували. Синтетику - розкладали. Натомість живу тканину вони відновлювали з фанатичною точністю.

Коли він це зрозумів, у нього тремтіли руки. Не від страху - від усвідомлення масштабу.

Бо це означало, що вони могли б зупинити будь-яку хворобу. Будь-яку.

Йому лише було шкода, що його син не дожив до цього. Що його вже нічого не врятує.

Синові було сім.

Генрі пам’ятав, як той спав - рот трохи прочинений, вії надто довгі для хлопчика, рука, підключена до крапельниці, холодна на дотик. Цей холод він пам’ятав краще за все. Пам’ятав запах антисептика і те, як лікарі уникали дивитися йому в очі. Найчесніша форма визнання поразки.

Тоді винахід ще не існував. Були лише формули. Гіпотези. Чернетки.

Він обіцяв собі, що встигне. Не встиг.

Коли з’явився перший робочий прототип, син уже був мертвий більше десяти років. Час не просто минув - він закріпив втрату.