Глава 7

Роберт

Весь час поки вони вечеряли і фарбували волосся, Сара дивилася на старенькому телевізорі фільм «Чужий». Екран був тьмяним, звук трохи фонів, але цього було достатньо. Мотельна кімната пахла фарбою, дешевим мийним засобом і ще чимось застояним, що не вимивалося роками. Телевізор був єдиним джерелом світла - миготливим, нерівним, майже гіпнотичним.

Роберт потай спостерігав за її реакцією. Він чекав здригань, напруги, страху - дитячої реакції, яка дала б йому привід вимкнути фільм. Але цього не сталося.

Дивно, але вона не лякалася того, що бачила. Дивилася мовчки, уважно, не відволікаючись, лише іноді хмурила брови. Не від жаху - радше від спроби зрозуміти. Наче вона не просто дивилася історію, а зважувала її, пропускала крізь себе.

Вже після душу, дівчинка довго розглядала нову себе у дзеркалі. Вона торкалася кінчиків волосся, відводила пасма вбік, нахиляла голову. Дійсно, інший колір волосся і незвично темні брови, які Клейтон також їй пофарбував, дуже змінили її. Вона стала менш впізнаваною. Менш ефемерною. Більш земною. І водночас - старшою.

   -   А навіщо ти теж фарбувався? - раптом спитала вона.

Роберт не одразу відповів. Він ще дивився на своє відображення - на людину, яка з кожною годиною віддалялася від того, ким була вчора.

   -   Тепер ми будемо вдавати батька і доньку. Тож серед людей називай мене краще татом, - відповів Роберт, спостерігаючи за її реакцією.

Він не знав як вона сприйме це. Слово було важким. Воно тягнуло за собою відповідальність, яку він не планував і не обирав. Хоча весь час, що вони провели разом, Сара чітко і без заперечень виконувала його вимоги.

   -   Гаразд, - відповіла вона після хвилини роздумів, - Цікаво буде відчути, що у мене є батько.

Йому здалося, що повітря в кімнаті стало густішим.

Вона сказала це спокійно. Без пафосу. Без очікувань. І від цього фраза вдарила сильніше, ніж будь-який докір.

Вже коли вона лягла спати, знов спитала:

   -   Чому у фільмі всі хотіли вбити ту істоту?

Роберт сидів на краю ліжка, спиною до неї. Його тіло було напружене, готове реагувати.

   -   Напевно тому, що то був монстр, - відповів Роберт.

   -   Він не був монстром, - заперечила дівчинка впевнено, - Просто він був інший. Він потрапив у вороже оточення і просто захищався, бо вони намагалися зробити йому боляче. Як нам.

Роберт замислився. Щось у її словах зачепило глибше, ніж сюжет фільму. Змусило подивитися не лише на екран, а й на власне життя.

А також по-іншому побачити події фільму. І в її словах дійсно було зерно правди. Погляд з іншого боку. Сара зрозуміла суть подій, навіть не бачивши продовження, яке пояснювало все. Вона інтуїтивно стала на бік того, кого вважали загрозою.

Він зрозумів, що вона миттєво заснула, почувши як вирівнялося її дихання. Собі Клейтон не дозволив спати. Мотель - вимушений тимчасовий притулок. Ще один ризик. Але уникнути цього було неможливо - для фарбування волосся був потрібен душ. Тож він вирішив дати дівчинці поспати трохи.

Роберт знав, що без сну він вже майже три доби і якщо засне, то надовго. Він витримає ще - рівно стільки, щоб знайти місце, де Сара і він у відключці, будуть в безпеці. Бо розбудити його в разі потреби вона не зможе. І тоді їх спроба втекти буде марною.

І він не помилився цього разу. Близько четвертої ранку почув звук двигуна, що зупинився біля мотелю. Занадто тихо. Занадто впевнено.

Грюкання дверей. Визирнув у вікно - тікати було вже запізно. Світло фар ковзнуло по стінах, вихопивши шматки темряви.

Він просто тихо розбудив Сару. Вона прокинулася миттєво - без крику, без паніки. Наче чекала цього. Відімкнув заглушку вентиляції на стелі у ванній. Невеличкий отвір, але дівчинка пролізе.

   -   Сховайся тут і не виходь поки я не покличу, - він підсадив її, - Або ж поки все не стихне і пройде час.

В цей час вибили двері у сусідній порожній номер, біля якого він обачно припаркувався, щоб ввести в оману, і отримати пару зайвих хвилин. Саме їх і вистачило, щоб поставити решітку на місце, сховавши дівча і причаїтися за дверями номеру.

Тіло Роберта не рухалося зовні, але всередині він відчув якусь дивну напругу - мов стиснута пружина, від чого здавалося ніби м’язи вібрують незалежно від його волі.

Він почув їх ще до удару в двері.

Не кроки - намір.

Ледь вловиме зміщення повітря за дверима, тінь, що не мала б з’явитися, якби простір був порожній. Його тіло відреагувало раніше, ніж думка встигла оформитися. М’язи зібралися. Дихання зникло. Свідомість стала вузькою, чистою, як лезо.

Перший удар вибив двері без зайвого шуму - глухо, контрольовано.

Спецпризначенці зайшли клином. Четверо. Професіонали. Без криків, без поспіху. Вони знали, куди йдуть. Знали, кого шукають.

Роберт стояв збоку від дверей.

Перший увійшов із щитом. Другий - зі зброєю, ствол уже шукав центр кімнати. Третій прикривав, четвертий залишався трохи позаду - контроль входу.

Все це він побачив одразу. Не послідовно - цілісно.