Глава 6

Роберт

Заправка з’явилася раптово — плямою цивілізації визирнула серед рідких вже дерев. Не траса, а відгалуження, старий асфальт, потрісканий і латаний. Саме те місце, де зупиняються неохоче й ненадовго. Такі місця він впізнавав одразу: безіменні, нічийні, зручні для зникнення і небезпечні водночас.

Роберт зупинився за сотню метрів, зняв Сару з плеч. Вона похитнулася на затерплих ногах. Її тіло було занадто легким для свого віку — худорляве, слабке, немов організм давно працював не на життя, а на виживання. Він втримав її за плечі, відчув, як вона на мить напружилася, перш ніж знову дозволити себе підтримати. Здавалося, вона тримається лише на своїй впертості, рішучості, силі характеру.

— Саро, я маю залишити тебе і піти, щоб купити їжу, — сказав спокійно, — Почекаєш?

Він говорив рівно, без тиску. Не як наказ — як єдину можливу реальність. Вона кивнула. Повільно, зосереджено, ніби кожен рух вимагав зусилля.

Роберт дістав гаманець і порахував гроші. Рівно 321 долар. Небагато, але користуватися карткою означало розкрити їх місцезнаходження. Для нього це було не припущенням, а аксіомою.

Кинув ще один погляд на дівчинку — її очі відображали повну довіру. Це вдарило сильніше, ніж будь-яка зброя. Він відвів погляд першим.

На півдорозі він помітив автобус, що гальмував на заправці. Купка людей вийшла з нього і зайшла всередину. Шум, рух, випадковість — ідеальна завіса. То було на краще — так легше загубитися у натовпі. Він прискорився, автоматично міняючи ходу, підлаштовуючись під темп інших.

Всередині було галасливо. У магазині пахло кавою, дешевими хот-догами й пластиком. Пасажири обирали снеки, напої, двоє дітей голосно вмовляли матір купити їм безглузді сувеніри. Людський фон — хаотичний, неуважний, безпечно самозакоханий. Він став його частиною, розчинився без зусиль.

Роберт швидко взяв з полиці пару пляшок води, сендвічі, енергетичні батончики, жіночі прокладки. Рука рухалася без пауз — список був складений за секунди ще дорогою.

Поки стояв у черзі, роздивлявся навкруги, відмічаючи віддзеркалення в склі, положення камер, рух касира. Помітив стійку з дорожньою картою штатів — вона, як непотрібна річ, ховалася в самому кутку. Звісно, тепер всі вже користувалися навігаторами. Взяв одну, згорнув, не розглядаючи.

Над головою касира новинами миготів екран телевізора. Раптом вставка розшуку змінила новини. Фото Сари. Бігучий рядок — розшукується дівчинка одинадцяти років…

У нього не змінився вираз обличчя. Не пришвидшився пульс. Не сіпнулася рука.

Він не став читати далі. Швидко розрахувався і, опустивши обличчя, залишив приміщення. Усередині все вже було зрозуміло: час стискався, простір зникав.

Сара чекала його там, де він її залишив. Роберт помітив полегшення в її очах. Наче вона весь цей час боялася не темряви і не людей — а порожнечі без нього.

— Тобі треба поїсти. І знов почекати мене. Я маю піти в місто, щоб дістати тобі одяг, — пояснив їй швидко, — Я обов’язково повернуся. Не кину тебе, — чомусь додав.

Слова зірвалися самі. Зайві. Непотрібні.

— Добре, — тихо промовила дитина.

— Дай сюди ногу, — попросив Клейтон.

Вона сіла, і він, приклавши свою долоню до її ступні, приблизно зрозумів, який у неї розмір взуття. Її шкіра була холодною. Занадто. Жуючи на ходу сендвіч, попрямував у бік міста, що виднілося неподалік.

Містечко було маленьким. Занадто відкритим. Люди дивилися одне на одного, навіть коли не хотіли. Враховуючи, що вони вже в розшуку у всіх новинах, він намагався не потрапляти в зону камер, скануючи вулиці досвідченим поглядом. Вивіски, вітрини, скляні фасади — все це було пастками. Про великі магазини мова не йшла — надто багато світла і людей, хтось може впізнати.

А ось магазин секонд-хенду, що трапився йому десь через годину, коли сутінки опустилися на місто, був доречним. Тьмяне світло, запах старої тканини і дешевих мийних засобів, відсутність камер на вході.

Увійшов одразу за компанією галасливих афроамериканок, які розійшлися приміщенням, голосно перемовляючись. Тихо ковзнув між стійок, швидко вихопивши собі і Сарі футболки, непримітні толстовки і спортивні штани для дівча. Прихопив обом нові шкарпетки, а для неї — дві пари трусів. Затримався біля стійки зі взуттям, дістаючи устілки, щоб звіритися з її розміром. Пара кросівок, яка здавалася підходящою, виявилася достатньо зношеною, але альтернативи не було. Взяв із корзини поруч із касою перші-ліпші кепки.

Після оплати в гаманці залишилося трохи більше сотні. Цифра була майже образливою. Він поквапився назад, не оглядаючись.

Сара чекала його вже у повній темряві. Побачивши, злякано підхопилася.

— Це я, — запевнив її Роберт, простягнувши пакет.

Вони швидко одяглися. В чужому одязі вона виглядала ще меншою. Тканина висіла, ковтала її фігуру, ховала шию, плечі, руки — ніби світ намагався стерти її остаточно.

— Треба рухатися далі, — промовив Клейтон, склавши їх речі в пакет з магазину — не хотів залишати переслідувачам підказку.

Вони дійшли до маленької автостанції. Ніч була прохолодною, зорі — байдужими.