Глава 4

Роберт

Вийти за периметр виявилося легше, ніж здавалося. Це насторожувало більше, ніж якби все пішло складно. Лабораторія, яка вкладала мільйони в безпеку, не могла бути такою безпечною лише на папері. Отже, або хтось дуже поспішав… або хтось уже вирішив, що втрати прийнятні.

Двоє охоронців біля воріт були озброєні лише травматичною зброєю і газовими балончиками. Ймовірно, вони навіть не встигли збагнути, що відбулося. Роберт відчув, як тіло входить у знайомий режим — холодний, чистий, без сумнівів. Біоніка підхопила імпульс, розподілила навантаження, заглушила зайві сигнали. Усе стало простим.

Роберт вирубив їх миттєво і вже потягнувся за пістолетом, який охоронець навіть не встиг витягти. Але, зрозумівши, що то травмат, не торкнувся. На його думку, користі з такого геть не було, то й навіщо він йому. А ось ніж прихопив. Метал холодив долоню, заспокоював. Ніж — річ чесна. Він не обіцяє більше, ніж може дати.

Далі він швидко озирнувся на центр, обираючи напрямок. Будівля за спиною дихала димом і сиренами, мов поранений звір. Він знав: дивитися назад — означає залишити там частину себе. Він цього більше не робив.

Він пам’ятав, що місто знаходиться на півдні, і, згадавши, де сходить сонце, без вагань направився в ліс подалі від дороги. Асфальт — для погонь. Ліс — для тих, хто хоче зникнути.

Не біг. Йшов швидко, майже безшумно. Кожен крок був вивірений. Біонічний протез гасив звук, перерозподіляв тиск. Земля відчувалася інакше — чіткіше, глибше.

Він усвідомив, що бачить у темряві краще, ніж будь-коли раніше. Світ ніби зняв зайвий фільтр. Помітив лише тут — на відстані від штучного світла. Ненормально. Але тепер це слово втратило сенс.

Прислухався до звуків, але, окрім віддаленого шуму сирен і пожежі, не помітив нічого, що б свідчило про переслідування. Поки що.

Він розумів, що у нього є фора у декілька годин. Можливо, до ранку. Доки не загасять пожежу і не встановлять всіх осіб, що залишилися в центрі. І тоді зрозуміють, що хтось зник. Лише тоді його почнуть шукати. І тоді це буде вже не втеча — полювання.

Він почув її раніше, ніж побачив. Нерівний подих. Ледь чуткий тріск гілки. Ритм, який не вписувався в нічний ліс.

Невисока фігурка з довгим білим волоссям. Воно ніби світилося у темряві. Чи йому так здавалося, бо тепер він бачив у темряві краще, ніж зазвичай.

Роберт трохи сповільнився, спостерігаючи, як силует пересікає попереду його траєкторію руху. Направляючись невідомо куди, бо місто було в іншому напрямку. Одна. У лісі. Вночі. Після вибуху. Варіантів пояснення було небагато. Вона теж була з лабораторії.

Чоловік обережно наблизився, розмірковуючи, чому вона тут.

— Гей, — вигукнув негучно.

Вона різко обернулася і завмерла, напевно злякавшись. Стояла за кілька метрів — худенька постать серед темних дерев, скуйовджене волосся, нерівний подих, обличчя бліде, вкрите сльозами й брудом. Очі — великі, надто дорослі для цього обличчя. Дитина.

Це слово боляче клацнуло всередині. Не страхом — усвідомленням.

Роберт вийшов з тіні повільно, не ховаючись. Зупинився, сповільнив рухи — не хотів налякати ще більше. Він пам’ятав, як виглядає з боку. Пам’ятав, що такі, як він, утілюють загрозу навіть мовчки.

Вона побачила його — і здригнулася всім тілом. Крок назад. Потім ще один. Не втекла. Просто завмерла, ніби заєць, що знає: рух — це смерть.

Роберт повільно опустив руки, показуючи, що вони порожні. Він знав, що виглядає страшно: високий, широкий у плечах, обличчя в тіні, очі — холодні, чужі навіть йому самому.

— Ти, напевно, з центру втекла? — спитав чоловік. — Я теж.

— Я… — почала вона і замовкла. Голос зірвався.

— Є куди піти? — спитав він.

Вона дивилася на нього, не кліпаючи. Страх у ній був чистий, дитячий, але під ним ворушилося щось інше — напруга, готовність. Він відчув це майже фізично. Як електрику перед ударом.

— Просто ти обрала невірний напрямок. Якщо хочеш до міста, то ходімо зі мною, — сказав несподівано для самого себе.

Зайвий тягар у вигляді дівчиська йому був непотрібний — вона лише сповільнить його і приверне зайву увагу. Він не знав, чому це сказав. Не стратегія. Не розрахунок. Просто факт, який раптом став для нього важливим.

— Ти… великий, — прошепотіла вона.

Геніальне спостереження. І смертельно чесне.

— Так, — відповів він. — Але я не скривджу тебе.

Вона декілька хвилин вагалася. Ці хвилини тягнулися довше, ніж вся втеча з лабораторії. А потім кивнула. Ледь помітно.

— Ходімо. У нас є час, поки нас хватяться, — він зробив обережний крок в напрямку міста. — Треба якомога більше збільшити відстань від центру.

Дівчинка пішла за ним, зберігаючи дистанцію у кілька метрів. Не тікала. Не наближалася. Перевіряла.

— Як твоє ім’я? — спитав чоловік.

— Сара, — озвалася вона тихо позаду.

Ім’я вкорінилося в ньому, чіпляючись за щось глибше, ніж свідомість. Роберт давно не дозволяв собі імен. Вони робили втрати болючішими.