Глава 4

Роберт

Вийти за периметр виявилося легше, ніж здавалося. Це насторожувало більше, ніж якби все пішло складно. Лабораторія, яка вкладала мільйони в безпеку, не могла бути такою безпечною лише на папері. Отже, або хтось дуже поспішав… або хтось уже вирішив, що втрати прийнятні.

Двоє охоронців біля воріт були озброєні лише травматичною зброєю і газовими балончиками. Ймовірно вони навіть не встигли збагнути що відбулося. Роберт відчув, як тіло входить у знайомий режим - холодний, чистий, без сумнівів. Біоніка підхопила імпульс, розподілила навантаження, заглушила зайві сигнали. Усе стало простим.

Роберт вирубив їх миттєво, і вже потягнувся за пістолетом, який охоронець навіть не встиг витягти. Але зрозумівши, що то травмат, не торкнувся. На його думку користі з такого геть не було, то й навіщо він йому. А ось ніж прихопив. Метал холодив долоню, заспокоював. Ніж - річ чесна. Він не обіцяє більше, ніж може дати.

Далі він швидко озирнувся на центр, обираючи напрямок. Будівля за спиною дихала димом і сиренами, мов поранений звір. Він знав: дивитися назад - означає залишити там частину себе. Він цього більше не робив.

Він пам’ятав, що місто знаходиться на півдні і згадавши де сходить сонце, без вагань направився в ліс подалі від дороги. Асфальт - для погонь. Ліс - для тих, хто хоче зникнути.

Не біг. Йшов швидко, майже безшумно. Кожен крок був вивірений. Біонічний протез гасив звук, перерозподіляв тиск. Земля відчувалася інакше - чіткіше, глибше.

Він усвідомив, що бачить у темряві краще, ніж будь-коли раніше. Світ ніби зняв зайвий фільтр. Помітив лише тут - на відстані від штучного світла. Ненормально. Але тепер це слово втратило сенс.

Прислухався до звуків, але окрім віддаленого шуму сирен і пожежі не помітив нічого що б свідчило про переслідування. Поки що.

Він розумів, що у нього є фора у декілька годин. Можливо до ранку. Доки не загасять пожежу і не встановлять всіх осіб, що залишилися в центрі. І тоді зрозуміють, що хтось зник. Лише тоді його почнуть шукати. І тоді це буде вже не втеча - полювання.

Він почув її раніше, ніж побачив. Нерівний подих. Ледь чуткий тріск гілки. Ритм, який не вписувався в нічний ліс.

Невисока фігурка з довгим білим волоссям. Воно ніби світилося у темряві. Чи йому так здавалося, бо тепер він бачив в темряві краще ніж зазвичай.

Роберт трохи сповільнився, спостерігаючи як силует пересікає попереду його траєкторію руху. Направляючись невідомо куди, бо місто було в іншому напрямку. Одна. У лісі. Вночі. Після вибуху Варіантів пояснення було небагато. Вона теж була з лабораторії.

Чоловік обережно наблизився, розмірковуючи чому вона тут.

   -   Гей, - вигукнув негучно.

Вона різко обернулася і завмерла, напевно злякавшись. Стояла за кілька метрів - худенька постать серед темних дерев, скуйовджене волосся, нерівний подих, обличчя бліде, вкрите сльозами й брудом. Очі - великі, надто дорослі для цього обличчя. Дитина.

Це слово боляче клацнуло всередині. Не страхом - усвідомленням.

Роберт вийшов з тіні повільно, не ховаючись. Зупинився, сповільнив рухи - не хотів налякати ще більше. Він пам’ятав, як виглядає з боку. Пам’ятав, що такі як він утілюють загрозу навіть мовчки.

Вона побачила його - і здригнулася всім тілом. Крок назад. Потім ще один. Не втекла. Просто завмерла, ніби заєць, що знає: рух - це смерть.

Роберт повільно опустив руки, показуючи, що вони порожні. Він знав, що виглядає страшно: високий, широкий у плечах, обличчя в тіні, очі - холодні, чужі навіть йому самому.

• -   Ти напевно з центру втекла? - спитав чоловік, - Я теж.
• -   Я… - почала вона і замовкла. Голос зірвався.
• -   Є куди піти? - спитав він.

Вона дивилася на нього, не кліпаючи. Страх у ній був чистий, дитячий, але під ним ворушилося щось інше - напруга, готовність. Він відчув це майже фізично. Як електрику перед ударом.

         -       Просто ти обрала невірний напрямок. Якщо хочеш до міста, то ходімо зі мною, - сказав несподівано для самого себе.

Зайвий тягар у вигляді дівчиська йому був непотрібний - вона лише сповільнить його, і приверне зайву увагу. Він не знав, чому це сказав. Не стратегія. Не розрахунок. Просто факт, який раптом став для нього важливим.

       -      Ти… великий, - прошепотіла вона.

Геніальне спостереження. І смертельно чесне.

      -      Так, - відповів він. - Але я не скривджу тебе.

Вона декілька хвилин вагалася. Ці хвилини тягнулися довше, ніж вся втеча з лабораторії. А потім кивнула. Ледь помітно.

      -      Ходімо. У нас є час поки нас хватяться, - він зробив обережний крок в напрямку міста, - Треба якомога більше збільшити відстань від центру.

Дівчинка пішла за ним, зберігаючи дистанцію у кілька метрів. Не тікала. Не наближалася. Перевіряла.

• -     Як твоє ім’я? - спитав чоловік.
• -     Сара, - озвалася вона тихо позаду.

Ім’я вкорінилося в ньому, чіпляючись за щось глибше, ніж пам’ять. Роберт давно не дозволяв собі імен. Вони робили втрати болючішими.

      -      Роберт. Але можеш звати мене Роб, - відповів.

Він ішов попереду, скануючи шлях, слухаючи, вдихаючи. Вона - за кілька кроків позаду, тримаючи дистанцію, але не відпускаючи його з поля зору.