Глава 3

Сара

Сьогодні Сара плакала.

Вона сиділа на краю ліжка, обіймаючи коліна, і сльози текли самі - без ридань, без звуків. Так плачуть, коли не боляче фізично, але всередині щось ламається, і ти не розумієш, що саме. Вона намагалася зупинитися, але не могла. Сльози з’являлися знову, як вода з тріщини в стіні.

Її направили до психолога, але пояснити їй причину сліз дівчинка не змогла. Вона взагалі останнім часом не могла усвідомити що з нею відбувається.

Психолог говорила тихо, майже шепотом, ніби боялася налякати. Пропонувала дихати глибше, рахувати вдихи, уявляти тепле місце. Сара старалася. Вона завжди старалася. Але слова ковзали повз, не чіпляючись за думки. Усередині було надто багато всього, і водночас - порожньо.

Десь пів року тому у неї почалися місячні і з тих пір вона не могла дати раду своїм емоціям. Вони змінювалися не попереджаючи, без причини, і це її бентежило. Яскраві сплески, що викликали в ній якусь внутрішню напругу, заповнювали тіло теплом, що гуло венами. Якщо в ці моменти вона проходила тести - результати були завжди несподіваними. Іноді обладнання виходило з ладу і тести одразу припиняли.

Вона пам’ятала погляди дорослих у такі моменти. Вони не лякалися відкрито - просто ставали уважнішими. Хтось робив нотатки. Хтось мовчки виходив з кімнати. Після цього Сару завжди відправляли відпочивати, і вона довго лежала, дивлячись у стелю, відчуваючи, як у тілі повільно вщухає гул, ніби гроза відходить, але повітря ще довго залишається важким.

Сара давно навчилася відрізняти правильне від неправильного не головою, а тілом.

Коли було правильно, дихалося легко. Світ здавався простим, навіть якщо він був сумний. Коли було неправильно - у грудях з’являлася важкість, ніби туди поклали камінь, і цей камінь з кожним днем ставав більшим.

Іноді їй здавалося, що цей камінь колись розірве її зсередини. Але вона мовчала. Тут не любили, коли діти говорили про відчуття, які не можна було виміряти.

Її життя складалося з білих стін, м’яких кроків людей у халатах і нескінченних «будь ласка» та «дякую». Вони ніколи не кричали. Ніколи не били. Навіть не сварили. Вони говорили з нею так, як говорять з чимось крихким: обережно, рівно, без емоцій.

Їхні обличчя були добрими. Але ця доброта не зігрівала. Вона була холодною, як світло ламп, що ніколи не гасло повністю.

Але Сара знала, що тут щось не так.

Вона не могла пояснити це словами - дорослі завжди просили пояснень, вимагали логіки, зв’язків, причин. Але відчуття було просте й липке, як холодна підлога під босими ногами вночі: так не живуть.

Дівчинка не відчувала дискомфорту. Навпаки - завжди чистий одяг, смачна їжа, тепле молоко з печивом перед сном, усмішки людей у білих халатах. Вони розмовляли м’яко, але якось відсторонено.

• -   Сара, зосередься.
• -   Сара, скажи, що ти відчуваєш.
• -   Сара, це нормально.

Ці фрази повторювалися так часто, що перетворилися на фон, як шум вентиляції в коридорах.

Але вона знала: це не нормально.

Нормально - це коли діти бігають. Коли можна впасти й розбити коліно. Коли є вікна, з яких видно небо. Тут вікна були аж під стелею. І в її кімнаті, і в коридорах, і в залах для занять і тестувань.

Навіть якщо вона ставала навшпиньки, небо було лише вузькою смужкою - блідим нагадуванням про щось велике й недосяжне.

Вона бачила інше життя у фільмах. Нечасто, але їм дозволяли дивитися телевізор. І всі вони боялися поворухнутися, ловлячи образи недоступні в їх житті.

Там були школи з вікнами, сміх на вулиці, сварки, втечі з дому, друзі. Там були будинки, шумні дороги, розваги, обійми, сльози. Там діти могли кричати й жартувати, бігати вулицями і гратися на дворі скільки завгодно, а не годину за розкладом.

Сара дивилася і відчувала, як у грудях щось стискається - не від заздрощів, а від дивного болю, схожого на тугу за чимось, чого вона ніколи не мала.

Там не брали аналізи кожного тижня, не ставили одних і тих же запитань кожного ранку і не просили «зосередься, Сара, ще трохи», коли в голові починало дзижчати, а повітря навколо густішало, ніби перед грозою.

Сара не знала, що саме з нею роблять. Вона знала лише, що після процедур у голові стає гаряче. Що іноді предмети тремтять, якщо вона сердиться. Що торкатися електричних приборів їй заборонено. Що дорослі починають хвилюватися, коли вона надто довго мовчить.

Вона ненавиділа це більше, ніж уколи.

Її не ображали. Але жити так вона не хотіла. Вони казали, що вона особлива. Вона думала, що це слово - пастка.

Найгіршим було не те, що її просили робити. А те, що вона звикла.

Звикла до стерильних коридорів без вікон.

До однакових днів.

До інших дітей, які вже не питали, де їх мама.

Сара питала. Спочатку часто. Потім рідше. Потім перестала.

Це було найстрашніше - не біль, не страх, а момент, коли питання просто зникають.