Глава 2

Роберт

Клейтон довго лежав без сну. Останнім часом він потребував його на диво мало. Якихось чотири години було достатньо щоб повністю відновитися. Він помітив це ще три місяці тому. Сказав лаборанту, який щодня заповнював його картку, проводячи огляд.

Лаборант тоді лише кивнув - занадто швидко, занадто відсторонено - і зробив позначку, не дивлячись в очі. Роберт пам’ятав цей момент добре. Саме тоді він уперше відчув не гордість, а легке занепокоєння.

Це мало наслідком ряд експериментів. Його змушували не спати протягом декількох діб. В перший раз він три доби утримувався від сну, зберігаючи повну фізичну і розумову концентрацію. Після відсипався п’ятнадцять годин.

Ті три доби минули дивно легко. Не було галюцинацій, не було тієї липкої втоми, яка раніше повзла зсередини, змушуючи мозок спотикатися об власні думки. Він пам’ятав, як під час служби на другий день без сну руки починали тремтіти, а на третій - з’являлося відчуття, ніби світ існує окремо від нього. Тут нічого подібного не сталося.

Вдруге витримав п’ять діб, що було критичним для звичайної людини. Його функціонал, який перевіряли кожні вісім годин просів лише на п’ять відсотків фізично і дванадцять ментально. Наступні двадцять годин його не могли розбудити.

Він пам’ятав, як засинав - миттєво, без снів, наче хтось просто вимкнув його. А прокинувся так само різко, з відчуттям повної ясності, ніби й не було п’яти днів напруги. Лікарі дивилися на показники мовчки. Надто довго. Так дивляться не тоді, коли все добре, а тоді, коли щось виходить за межі припустимого.

І нещодавно цілий тиждень без сну довів те, що він здатен витримувати фізичні навантаження з незначною втратою потенціалу, а розумові здібності просіли лише близько чверті від його звичних. Двадцять шість годин сну після цього повністю його відновили.

Він запам’ятав точну цифру - двадцять шість. Чомусь вона засіла в голові, як контрольна мітка, як доказ того, що його тіло тепер працює за іншими законами.

При цьому психічних відхилень не спостерігалося зовсім. Він порівнював свій стан з аналогічним під час служби в спецпідрозділі, і дивувався. Бо тоді три доби без сну перетворювали його на желе.

Тоді він боявся себе - боявся помилитися, боявся не встигнути зреагувати. Тепер страх зник. І саме це змушувало замислюватися.

Але це не були єдині зміни, що відбулися з ним останнім часом і дивували його. Насправді таких було багато - цей рік змінив його життя повністю і він не був певен чи на краще.

Іноді йому здавалося, що життя просто підмінили. Забрали старе - поламане, болісне - і поставили нове, функціональне. Але без інструкції.

Звісно спершу він неабияк радів, потрапивши в цю експериментальну програму. Спогади про відчай в якому він варився у військовому шпиталі були ще свіжими. Тоді, після поранення, йому поставили діагноз з яким ніколи не встають на ноги. Пошкодження його хребта не передбачало відновлення функцій ніг, він навіть сидіти не міг.

Той період був схожий на нескінченну ніч. Чужі стелі, запах антисептика, співчутливі погляди, від яких хотілося кричати. Він не відчував нижче грудей нічого - ні болю, ні тепла, ні власного тіла.

Армія, якій він віддав частину життя, вже нічим допомогти не могла. Держава забула про нього, як про відпрацьований матеріал. Єдиним шансом частково повернутися у життя був спеціальний візочок, який би підтримував його в сидячому положенні. Але його вартість дорівнювала ціні авто. Звісно можна було подати на фінансування державою, але цього довелося б чекати роками.

Роки, яких у нього не було. Бо кожен день у тому ліжку стирав його зсередини.

І навіть документи зібрати було нікому - Роберт був самісінький в цілому світі. Тому пропозицію жінки, яка відвідала його в палаті рік тому, він прийняв з відчайдушною надією.

Вона говорила спокійно, впевнено, без обіцянок. Лише можливість. Лише шанс. І цього було достатньо.

Всі бумаги підписав не читаючи, бо в голові пульсувала одна думка - він встане на ноги. Все інше його не цікавило, навіть вірогідність вмерти під час операції. Якщо він не зможе ходити - то і жити він не хотів.

Це рішення було простим. Майже чистим. Без сумнівів.

Він витримав операцію. Витримав місяць лежачі лише на животі. А коли сів самостійно, все здалося йому настільки нереальним, що не втримав сльозу. Сльоза здивувала його більше, ніж сам рух. Він не пам’ятав, коли востаннє плакав.

Ще через місяць йому дозволили встати. Йому було боляче, ослаблі м’язи ніг тремтіли, і він навіть шагу спершу не зміг зробити. Але стояв. Довгі місяці на реабілітаційних тренажерах дозволили йому повернутися до нормального стану. Тепер про біонічний протез нагадував лише довгий шрам вздовж хребта.

Шрам був гладким, рівним, майже красивим. Занадто акуратним для того, що ховалося під ним.

Звісно йому вводили постійно якісь препарати. Багато препаратів, призначенням яких він не цікавився. Донедавна він не ставив жодних запитань і підкорявся всім інструкціям. Запитання вимагали часу. А він був надто зайнятий тим, щоб жити.

Ще в армії він звик до наказів і чіткого розпорядку. Тож життя тут жодним чином не обтяжувало його. Сніданок, обід, вечеря, тренування, прогулянка, огляди - все за одним і тим самим розкладом щодня. Тести і обстеження - він робив все, про що його просили.