Пролог

Лабораторія вночі не спала.

Вона лише вдавала, що дрімає, а насправді просто звучала інакше.

Вдень тут гули прибори, клацали клавіші, ковзали кроки людей у білих халатах. Уночі ж лишався тільки рівний, майже заспокійливий шум - наче величезний організм спав. Лише її коридори дихали - повільно, глибоко, через вентиляційні шахти, немов легені істоти, надто великої й надто розумної, щоб їй можна було довіряти. Світло ламп було приглушеним, майже інтимним, але в цій напівтемряві не було нічого заспокійливого. Вона дивилась. Вона завжди дивилась.

Томас любив цю тишу.

Вона не ставила запитань.

Він ішов коридором, штовхаючи візок із миючими засобами, і почувався так, ніби перебуває всередині чужого тіла. Він знав ці маршрути краще за власну квартиру. Знав, де камери дивляться вбік - де сліпа зона, де можна схилити голову, щоб обличчя зникло з кадру.

За роки роботи він став частиною фону: чоловік у сірому комбінезоні, якого ніхто не пам’ятає, навіть якщо бачить щодня.

І все одно не належав цьому місцю.

Прибиральник.

Непомітний.

Зручний.

Саме таких людей світ не помічає - аж поки вони не зроблять щось неправильне.

Томас зупинився перед шафою з промаркованими пробірками довше, ніж дозволяв собі будь-коли раніше. Підсвічені приглушеним світлом вони притягували погляд своїм блиском. Чоловік подивився на замок і побачив, що той відкритий.

Ще тиждень тому він чув сварку лаборантів з приводу того, що один весь час забував закрити шафку. Прозвучала фраза, що те, що там зберігається коштує мільйони. З того часу він прокручував її в голові невпинно.

Усередині грудей ворухнулося щось схоже на страх, але він придушив це відчуття. Страх - для тих, кому є що втрачати. Сьогодні все має змінитися. Коли він потягнувся до дверцят, рука затремтіла. Можливо, це була втома. Можливо - злість. Або просто думка, що життя не може складатися лише з чужого бруду, який ти змиваєш щовечора.

Він відкрив відсік, затамувавши подих.

Всередині - підставка з чотирма пробірками з мутнуватою рідиною всередині. Наліпки на них з позначками RX-17 нічого не підказували про вміст. Він і не хотів розбиратися. Йому було достатньо знати, що за такі речі платять. Дуже добре платять.

Серце калатало, коли він ховав пробірки у внутрішню кишеню своєї куртки, але не від страху - від збудження. Холод скла пройшов крізь тканину, ніби доторкнувся до шкіри. На мить йому здалося, що капсули теплішають. Що вони… реагують.

Томас різко вдихнув і рушив далі.

Йому здавалося, що він робить щось важливе. Щось для себе.

Службовий коридор був порожній. Двері відчинилися беззвучно, мов змовники. Жодної сирени. Жодного сигналу тривоги. Система дозволила йому піти - і це лякало більше, ніж якби здійнявся галас.

Томас вийшов назовні, вдихнув холодне повітря й навіть усміхнувся. Вперше за довгий час він відчув себе живим. Плану в нього не було. Він знав лише одне: потрібно зникнути. На день. На тиждень. На скільки вийде. А там - знайдеться покупець.

Він сів у пошарпаний старий Форд і запустив двигун. Рушив повільно до воріт. Перепустка на лобовому склі дозволила проїхати повз охорону без перешкод.

Повільно увійшовши в поворот, Томас почув як позаду щось глухо вдарило.

У дзеркало заднього виду він побачив яскравий спалах на місці лабораторії. Всміхнувся. Вдача була на його боці. Вибух, з яких причин він би не стався, сховає сліди його злочину.

За мить ніч наповнилася сиренами, які віддалялися по мірі того як його авто набирало швидкість.

Він не обертався. І не знав, як у будівлі відкрилися всі замки, випускаючи мешканців кімнат. Не чув криків. Не чув пострілів. Не знав, що саме цієї ночі система дала тріщину, з якої вже нічого не можна буде зібрати докупи.

Він лише стискав кермо охоловшими пальцями і шепотів, задихаючись:

   -   Я встиг… Я встиг…

Він ще не знав, що втік не з лабораторії.

Він виніс її з собою.