57. Селена Нордстрем.

     Схоже, ми зі старою на одну хвилину опинились по один бік. Дивно. Вона діє так, ніби в кімнаті немає ані револьвера, ані напруги, ані мене з ручкою біля горла. Спокійно дістає телефон, навіть не поспішаючи.

   — Посвяченого до мене. З ножем… — говорить вона буденно, мов замовляє чай.

     У Лео сіпається щелепа. Ледь. Він швидко переводить погляд зі старої на мене, ніби хоче довести, що все ще головний тут.

   — Ніхто не починає без мого слова, зрозуміло? — кидає він різко, намагаючись повернути тон, яким лякав мене до цього.

     Але це лише порожній звук. Стара не реагує. Вів’єн нервово моргає. І він сам чує, як слабко прозвучала його команда.

     У дверях одразу з’являється чоловік, так тихо й точно, ніби весь цей час стояв за самими дверима й чекав сигналу. Високий, статний, постава — рівна до ідеальності. Голова блищить чистим голінням. Він входить без слова, несучи тацю, накриту темною хустинкою.  

     І в цю мить Лео робить крок уперед — демонстративний, різкий, як тварина, що хоче показати територію. Та ефекту — нуль.

     Усі дивляться не на нього. А на тацю.

     Його контроль тане просто в нього в руках.

    —Схоже, Лео, тобі варто переглянути свій план, — каже стара рівно, навіть з легкою насмішкою. — Бо дівчина зараз піде до кінця, і ти залишишся ні з чим.

   — Прибери руку від шиї, — шипить Лео, голос зривається, стає хрипким. 

     Я не зупиняюсь. Навпаки — стискаю ручку ще сильніше. Тиск різкіший, дихання виривається короткими ривками. Шия й плече стають мокрими, світло над головою перетворюється на білу пляму. Біль накриває хвилями, але це не слабкість — це моя зброя.

     І вона працює.

     Лео різко відводить пістолет убік, ніби обпікся ним. В очах — паніка, та сама, яку він так старанно приховував. Він хапає тацю з рук посвяченого й кидає її на стіл так, що метал дзенькає по дереву.

   — Чого ти хочеш?! — кричить він, голос зривається на істерику.

     Посвячений тим часом стоїть нерухомо. Його темні очі ковзають по мені — повільно, уважно. Але це не погляд хижака. Радше людини, яка оцінює. Зчитує. Ніби намагається вирішити, що я за істота й чому тримаю їх усіх на гачку одним рухом руки. Йому не потрібні слова, щоби відчути, що ситуація вийшла за межі звичного.

     Я переводжу погляд на Лео.

   — Зброю вниз, — кажу холодно. — І два кроки назад.

     Лео стоїть пару секунд, роздмухуючи ніздрі, наче загнане звіря, що намагається зібрати рештки влади. Але мої умови він виконує. Повільно. Роз’ярено. Та виконує.     

     Крістофере… де ти так довго? — промайнула думка, мов спалах.

     Стара майже урочисто знімає хустину з таці. Посвячений робить крок убік, дає їй місце й ледь помітно киває — знак, що все відбувається так, як має.

     На таці лежить ніж. На перший погляд простий, грубий, з ледь помітними зазубринами, як у військового спорядження. Метал — темно-сірий, майже графітовий. На руків’ї — гравірування. Я впізнаю його. Емблема. Та сама, яку вони ставлять на все, до чого простягають руки.

     Символ, схожий на рибу.

   — Тихоокеанський лосось, — промовляє стара. Її голос сухий, як старий камінь. — Один шанс. Одна жертва. Один вибух життя.

     Вона говорить про традицію. Про смерть. Про спадкоємця. Вимовляє це без тіні емоцій — так, ніби це не ритуал, а бухгалтерський звіт.

     Я відчуваю, як моє тіло стискається, але страху немає. Я тільки міцніше втискаю ручку в шкіру — не завдаючи собі шкоди, а нагадуючи собі про межу, яку я контролюю. Біль гострий, але він лише загострює концентрацію.

     Стара повільно проводить пальцем по гравіруванню, ніби по пам’ятнику.

   — Коли мій рід зароджувався в Норвегії, ця риба була легендою. Від неї почалась наша головна традиція. Один спадкоємець. Одне продовження. Самка лосося відкладає ікру лише раз у житті… а потім помирає. І хоч ікринок багато, дорослого віку часто досягає тільки одна-єдина. Так і ми. У нас не буває війни за спадок. Немає кому воювати.

     Вона піднімає очі на мене, холодні, повільні, обважнілі мудрістю, яку не хочеться мати.

   — Уся ця ситуація, — каже вона і з відразою дивиться на розкладені документи, на Лео, на Вів’єн, — дикість для моєї родини. Мої предки зараз дивилися б на цей стіл зі зневагою.

     І в повітрі зависає тиша, така щільна, що навіть світло над головою здається важчим.

     Вона не відводить очей від ножа. Ніби це не предмет — а продовження її волі. Корінь її роду. Символ, який пережив усіх, окрім неї самої та Крістофера. 

     Мить — і ми всі ніби падаємо в тишу. У вакуум.
Навіть повітря навколо рухається повільніше. Лео кидає пістолет на підлогу. Метал стукає об мармур — коротко, різко. Він лається, відступає вбік, стискає кулаки так, що біліють пальці. Обмірковує новий план. Шукає вихід. Погляд у нього божевільно-обчислювальний — як у хижака, якого зажали в кут.

    Він переводить очі на мене. І в ту ж секунду я сильніше стискаю ручку — розриваючи себе, а даючи йому зрозуміти межу, ще крок — і ти програв.

     Біль прорізає шию гарячою ниткою. Але я не здригнуся. Хай бачить. Хай знає.

     Схоже, він розуміє. Бо на мить навіть перестає дихати.

     Маргарет видихає так спокійно, ніби приймає чергове рішення в раді директорів.

   — Я… Маргарет Нордстрем… зрікаюся свого титулу. Зрікаюся своїх обов’язків. Зрікаюся свого майбутнього… на користь Селени Вейв.

     Вона бере ніж — як корону. Тримає його руків’ям до себе, лезом вгору, повільно, як у ритуалі, до якого готувалася все життя.

     Легкий рух — і лезо ковзає по її долоні. Не глибоко.
Лише знак. Краплі темнішають, збираються в одне ціле й падають на стіл. Вона занурює ніж у цю калюжу — повільно, уважно. Як священнодійство.

     Потім дістає з кишені хустинку. Біла. Ідеально складена.

   — Бери, — каже вона. Тихо, але так владно, що навіть стіни вслухаються. — Спадок твій. Подивимось… чи це те чого ти хочеш.