55. Крістофер Нордстрем.

   Я стояв на вузькій вулиці, де світло вітрин тремтіло, мов заблукане полум’я. Повітря обпікало легені холодом, і кожен подих віддавався в грудях ударом. Телефон пульсував у долоні — я все ж вирішив набрати Саймона. Гудки тягнулися нескінченно, аж поки його голос не прорізав тишу, таку густу, що її можна було різати.

   — Крістофере? Чому так пізно? Щось сталося?

     Він відчув. Він завжди відчував. Навіть крізь моє мовчання.

   — Саймоне… я думаю, що це кінець.

     Пішла пауза. Нервова, насторожена. А потім — зовсім не звична іронія, а м’яка спроба втримати мене на лінії.

  Т— Ти зараз говориш як людина, яку притисли до стіни. Хто? Ти де?

     Я заплющив очі. Легше збрехати, але брехати йому я ніколи не вмів.

   — Лео. Він забрав її.

   — Кого? — голос Саймона загострився. — Крістофере, скажи мені, кого?

     Я вдихнув, коротко, ривком:

   — Селену.

     Тиша на тому кінці стала важкою, як свинець.

   — Чорт… — прошепотів він. — Це через контракт? Через «Ба»?

     Я ледь усміхнувся. Ми дружили занадто давно — він знав навіть те, чого я сам ще не хотів визнавати.

   — «Ба» зараз не має вибору. Я залишив її без вибору. А я… я мав. І зробив неправильний.

     Я почув, як він вдихає — різко, болісно.

   — Ти не звучиш як людина, що збирається тікати. Ти звучиш так, ніби йдеш назустріч чомусь жахливому.

      Я ковтнув повітря. Горло стислося.

   — Ти не помиляєшся.

     Флешбек вдарив мене раптово — теплом, світлом, водою.

     Селена у воді. Басейн, холодний, мов зимове озеро. Її тіло тоне за мить — ніби світ вирішив забрати її тоді, коли я ще навіть не знав, що вона стане моїм всесвітом.

     Я пам’ятаю, як стрибнув. Без думки. Без повітря.
Вода була льодяною, а її пальці — безсилими, синіми. Я витяг її на край басейну, тримав, стискав, кричав її ім’я — вперше з таким страхом, який відтоді не покидав мене ніколи.

     Її руде волосся розтікалося по плитці, як вогонь, а пухкі губи тремтіли, коли вона нарешті вдихнула.
І тоді вона вперше тулилась до мене — так щиро, так беззахисно, що світ за спиною перестав існувати.

   — Крістофере? Ти тут? — голос Саймона повернув мене. — Не мовчи, не роби так.

   — Я тут, — прошепотів я. — Просто… згадую.

     Згадував і інше. Нашу першу ніч у моєму домі — коли вона ще не вірила мені, коли ховала погляд, а потім раптом підвела очі, зелені-зелені, такі яскраві, коли вона була зла.

     Світло лампи падало на її ластовиння — і мені тоді зносило голову так сильно, що я ледве стримувався не зізнатися в тому, що почав відчувати.

     Вона стояла на моїй кухні у моїй сорочці, а я вже тоді знав: якщо доведеться — я вб’ю за неї. Я згорю за неї.

   — Саймоне… — голос зірвався. — Якщо Селена запитає… Передай їй, що я не пожалкував. Що її ім’я було моїм останнім словом.

   — Крістофере, бляха, не смій так казати! — вперше за всі роки він зірвався. — Ти говориш так, ніби тебе вже засудили. Приїду, заберу тебе. Ми знайдемо «Ба» і всипемо їй, знайдемо Селену, ми …

   — Уже пізно, — перебив я тихо. — Я маю йти. Але ти… ти не втручайся. Будь ласка.

     Пауза. Довга, розірвана.

   — Обіцяй, що боротимешся, — прошепотів він. — Хоч заради неї.

     Я усміхнувся — сумно, коротко.

   — Лише заради неї.

     Я обірвав лінію.

     Світ повернувся до реальності — холодної, темної, жорсткої.

     А в мені жила тільки вона.

     Я опустив слухавку. Сів у машину. Двигун загуркотів різко, і в мені щось відгукнулося тим самим нервовим ривком — серце зрозуміло: це не шлях додому. Це шлях до кінця гри, яку вони думають виграти.

     Смерть сиділа поруч, нахилившись до мого плеча, мов би чекала сигналу. Та навіть вона не наважувалася торкнутися мене повністю. Я більше не тінь на їхній дошці. Я — хтось, кого вони боялися все моє життя. І боятися не перестали.

     Вулиці тремтіли від світла фар, а в мені застигла темрява — густа, рішуча, цілеспрямована. Кожен метр наближав мене до Лео. Він давно розставив фігури.
Та він забув, що я — не фігура.

     Я — гравець.     

     Коли ворота особняка з’явилися попереду, холод накрив мене вдруге — не від страху, а від ясності. Там, усередині, вже ділили трон. Там уже готували переворот.

     Та переворот ще не став перемогою.

     Охорона старої стояла рядами. Обличчя знайомі, роками служили нашому родові. Раніше вони завжди всміхалися, тепер маски були кам’яні, порожні.

     Та щойно я вийшов із машини і дверцята грюкнули — у кількох одразу сіпнулися плечі. Хтось поспіхом приклав рацію до рота.

   — Об’єкт прибув… Так… Ні, не наближатись. Повторюю: не чіпати його.

     Голоси у відповідь тріщали статикою. Але я почув головне: наказ був їхній. Хтось вище. Хтось, хто знає, що вбити мене — це підняти війну. «Ба»

     Я навіть не глянув у їхній бік, просто зачинив машину й пішов уперед. Їхні погляди ковзнули вниз. Декілька відійшли вбік самі — наче я ніс із собою щось, до чого краще не торкатися.

     Люди Лео теж були тут. Чорні тіні уздовж коридору.
І коли один із них відокремився з огидною усмішкою, вона більше скидалася на маску чоловіка, що хоче спровокувати… але боїться.

   — Ну нарешті, — промовив він.

     Я зупинився перед ним — не зупиняючись в русі сили. Мовчав. Мовчанням, яке завжди лякало більше за слова.

     Він відкрив рота щось додати, але знову тріснула рація. Грубий, дратівливий голос, Лео:

   — Не провокуйте його. Він потрібен нам тут.

     Він ковтнув. Усмішка розтанула. Погляд забігав.

     Я підняв очі — повільно, рівно, так, як дивляться люди, яким підкорялися все життя.

   — Відійди, — сказав я спокійно.

   — Передбачуваний, як завжди. Ми знали, що ти прийдеш. Не хвилюйся, скоро приєднаєшся до своїх людей.

     Ці слова вдарили сильніше за кулю. Я відчув, як гнів стискається в грудях, піднімається до горла — гарячий, майже нестерпний. Вони вже вирішили мою долю. Вирішили її долю.