56. Селена.

      Я стискаю зуби. Це вже було. Дежавю, що смердить минулим. Але цього разу я не зламаюся. Не дочекаються.

     Лео з розмаху вгатує пістолетом по столу. Потім — мені в обличчя. Удар ріже, але я лише сіпаюся. Ні звуку. Я не дам йому цієї втіхи.

   — Ми не будемо чекати, — каже він, голос рівний, ніби вирізає по каменю. — Я зламав багатьох. І тебе зламаю.

     Він нахиляється ближче, так, що чую його подих.

   — Ти вже одного разу підписала контракт. Але я не вірю, що не підпишеш в друге. І я вірю в біль. Якщо ти не підпишеш — він помре. А ти підеш слідом.

     Його слова падають важко, як свинець. Я відчуваю, як щось стискається в грудях, але обличчя лишаю кам’яним. Він хоче, щоб я зреагувала. Хоче тріщини. Не дочекається.

     Стара простягає мені документ, кладе ручку просто під носа — мовляв, підписуй. Я переводжу погляд з її кістлявих пальців на Лео. Але тепер я вже не та, що була хвилину тому. Я застигаю. Навмисно. Ніби камінь. Легенько, майже непомітно кривлю губи в посмішці. Такій, від якої мороз повзе по шкірі. Вона це бачить. І розуміє: я не збираюся грати за їх правилами.

     Лео різко хапає мене за волосся, рве голову назад так, що в очах миготить білий шум. Біль гострий, але я вчеплюся в нього, як у точку опори — не дам собі впасти.

   — Це тільки початок, — шепоче Лео біля вуха, і від його тону холодніє повітря. — Лише початок. Далі буде гірше.

     Я переводжу погляд на стару. Вона дивиться так, ніби вже знає, що я зламана. Ніби просто чекає, коли я зісковзну в тишу й покору. Її погляд важкий, сухий, терплячий — як у людини, яка багато років тренувала звіря і тепер чекає, коли він вирве горло.

   — Ви монстр, — кажу я, тримаючись за кожне слово, хоча біль розходиться хвилями по всій потилиці. — Виховували його монстром. Але не зламали в ньому людину. І мене — не зламаєте.

     Лео стискає моє волосся ще сильніше, але я не відвожу погляду. Нехай бачать. Нехай розуміють. Я стою. І стоятиму далі.

     Світло різко ріже очі — холодна лампа висить просто над головою, відкидаючи гостру, жорстку тінь на моє обличчя. Руки зв’язані, шкіра під мотузками пульсує, але я все ще тримаюся рівно. Не зламана. Не зараз.

     Лео охоплює моє волосся пальцями, повільно, упевнено, так, ніби тримає в руках важіль, що керує всією ситуацією. Він нахиляє мою голову вниз, і я не можу відвести погляд від документа — чорні, важкі літери, які тиснуть не гірше, ніж його хватка.

      Передача спадку.

     Вони ніби рухаються, коливаються від напруги в мені. Або від того, що він стискає сильніше.

   — Підпиши, — його голос ковзає по моїй шкірі холодом. — Це не боляче. Просто спадок.

     Легкий видих старої десь збоку. Вона вже уявляє собі мій розпис, наче це доля, яку я не здатна змінити.  Лео схиляється ближче до мого вуха, і його подих стає частиною цього простору, надто близьким, надто чужим.

   — Ти ж розумієш… — він говорить тихо, повільно, кожне слово важить більше за тиск його руки. — Опір робить усе лише довшим. І гіршим. А підпис — це одна мить. Мала, незначна. Ти можеш закінчити все прямо зараз.

     Він трохи ривком піднімає мою голову, змушуючи мене зустріти його погляд. Там немає злості. Гірше — там упевненість.

     Вони хочуть, щоб я повірила, що іншого виходу немає. Що мій вибір вже зроблено за мене. Але я ковтаю повітря, повільно, вперто. І навіть зараз, у цьому холодному світлі, дозволяю собі найменший — майже непомітний — рух бровою.

     Заперечення.

     У голові спалахує ім’я, як лезо, що розтинає туман страху: Крістофер.

     Вони думають, що я тут сама. Що мене можна притиснути до паперу, до підпису, до покори. Що моє мовчання — це ознака слабкості. Та коли Крістофер добереться сюди… Коли він нарешті переступить цей поріг… Це місце стане могилою.

     І Лео — цей виродок, що тримає мене за волосся, — перший відчує, що таке справжній страх.

     І Вів’єн, яка жадібно усміхається в кутку, ловлячи кожен момент приниження, нарешті зрозуміє, що її посмішка не врятує.

     І стара, що стоїть осторонь, дозволяючи всьому цьому відбуватися, вона теж побачить, як швидко падають ті, хто вважає себе недоторканним.

     Крістофер зітре їх усіх. Не через мене — через те, що вони посміли доторкнутися до мого вибору, до моєї волі.

     Проте зараз головне — скласти план, ідеальний настільки, щоб вони не встигли зрозуміти, що програли.

     Я мовчу. Мені розв’язали одну руку — помилка, яку вони ще зрозуміють. Пальці самі змикаються в кулак, повільно, відчутно, наче я повертаю собі частинку влади над власним тілом. У голові спливає фраза, колись прочитана між рядків 

     «Свобода — це не те, що тобі дарують. Це те, що ти не дозволяєш забрати.»

     Я вдихаю глибше, даю легеням розширитись, ніби забираю назад простір, який вони намагалися відібрати. І тоді згадую його — як Крістофер тримав мою руку вдома, тепло, впевнено, так, ніби саме доторком міг знизити вагу світу.

     Його голос теж повертається: «Я завжди буду поруч. Захищатиму, доки дихатиму.» І від цієї пам’яті я вирівнююсь усередині, навіть якщо зовні все ще сиджу зв’язана.

   — Тоді покажіть мені, що таке «гірше». Бо щось не відчуваю бажання підписувати, — кажу я тихо, майже насмішкувато.

     Він усміхається у відповідь. Усмішка крива, холодна, спотворена — така, від якої всередині щось стигує. Лео повільно висипає патрони на стіл, ніби демонструє мені сам процес. У револьвер повертає лише один.

     А потім підносить зброю… до чола старої.

     Я не приховую здивування. На це я точно не розраховувала. Він хоче її вбити? Але навіщо? Що він цим доводить — мені, їй, чи самому собі?

     — Не надто переконливо, — кажу я. Голос тремтить, видає мене, але я змушую себе вирівнятися всередині. — Яке мені до неї діло?

     Лео натискає на курок.

     Клацання.

     Тиша.

     Він навіть не моргнув. Лише повільно повертає револьвер на мене.