54. Селена.

     Старий особняк виріс переді мною з темряви, наче кам’яний звір, що чекає на здобич. Його фасад був прикрашений різьбленням, яке колись мало велич, а тепер здавалося зловісним нагадуванням про минулі перемоги тих, хто любив тримати інших у клітці.  

     Вікна світилися жовтим світлом, але воно не давало тепла — радше нагадувало про очі, що стежать за кожним рухом. Колони біля входу були високими, як стражі, що не пропускають нікого без дозволу.  

     Кам’яні сходи піднімалися до дверей, і кожен їхній виступ здавався мені ще одним вироком, ще одним кроком у пастку. Повітря було густе, насичене запахом старого дерева й пилу, наче сам час застиг тут, щоб нагадати: втечі немає.  

     Я переступила поріг, і холод кам’яної підлоги відгукнувся у моїх кроках. Вітальня зустріла мене тишею, що була густішою за повітря. Світло від каміну кидало тремтливі відблиски на стіни і саме там, над полум’ям, висів великий сімейний портрет.  

     Подружжя у строгих позах дивилося з полотна, але мою увагу одразу притягнув маленький хлопчик між ними. Його погляд був занадто знайомим — прямий, уважний, з тією ж тінню рішучості, яку я бачила щоразу, коли дивився на мене Крістофер.  

     Мене наче пронизало. Я зрозуміла, де я. Цей дім був його — місце, де він виріс, де його дитячі очі вже тоді бачили більше, ніж дозволялося дитині.  

     І тепер я стояла тут, у його минулому, оточена стінами, що пам’ятали його кроки і людьми, які хотіли переписати його майбутнє.  

     Мене провели крізь коридор, і двері відчинилися в простору залу. Запах старого дерева й пилу одразу огорнув мене, наче час тут застиг і не рухався вже десятиліттями.  

     Бібліотека була величезною. Високі полиці тягнулися вгору, книги стояли щільно, як мовчазні свідки чужих рішень. Світло ламп було теплим, але не давало відчуття безпеки — радше нагадувало про очі, що стежать за кожним рухом.  

     Я ступила кілька кроків і відчула, як простір тисне на мене. Це не була кімната для знань — це була арена,  
де вирішувалися долі, де слова мали вагу вироку.  

     І саме тут я побачила її. Переді мною сиділа стара жінка. Її постать була тонкою, але в очах світилася сила, яка не належала тілу — радше пам’яті й досвіду.  
Світло лампи падало на її обличчя, підкреслюючи різкі зморшки, що здавалися не просто слідами часу, а вироками, накладеними на кожну прожиту мить.  

   — У тебе буде лише один шанс, — промовила вона рівно і її голос здався мені важчим за будь-які наручники.  

     Я знаю: якщо підпишу відмову — мене одразу вбʼють. Якщо відмовлюся, Лео може зробити це тут, зараз, серед цих стін, що бачили вже не одну жертву.  Вони придумають як обійти контракт. Я не сумніваюся.

     Моє тіло пам’ятає кожен дотик страху: холод металу на зап’ястках, шепіт охоронця, погляд Лео, що ковзає по мені, наче лезо. Але моя душа не дозволяє йому перемогти. Я мушу бути кригою, навіть коли всередині палає вогонь.  

     І в цьому вогні є його тінь. Крістофер. Його тепло, яке я пам’ятаю, навіть коли він далеко. Його погляд, який завжди тримав мене, коли я хиталася на краю.  
Я ловлю себе на думці: можливо, я більше ніколи не зможу запитати його, чи дійсно він полюбив мене.    

     Вибір без вибору. І саме тому кожне моє слово має стати зброєю. Бо навіть якщо мене зламають тут, зараз — я мушу залишити слід, який не дозволить їм перемогти остаточно.  

     Мене силоміць посадили на важке крісло з високою спинкою. Дерево було холодним, і я відчула, як воно стискає мене, наче ще одна клітка, тільки тепер нерухома.  

   — Маргарет Нордстрем, — промовила вона рівно,  
і в її голосі було щось від сталі, але й щось від втоми. — Єдина жива родичка Крістофера. До не давна.  

     Я вдихнула різко, наче ці слова розрізали повітря. Вона була його кров’ю, тою хто виховала його, зробила тим ким він зараз є, вона його коріння і саме тут, у цій бібліотеці, я вперше відчула, що минуле Крістофера дивиться на мене впритул.  

     Але її погляд був дивним. Не владним як я очікувала, не переможним — радше таким, ніби вона сидить тут так само не зі своєї волі, як і я. У її очах жила тінь — не страху, а приреченості. Наче вона теж була частиною цієї гри, але не мала права вийти з неї.

     Я дивилася на неї й відчувала: ця зустріч не буде простою. Бо навіть ті, хто здається господарями цього дому, можуть бути його заручниками.  

     Стіл між нами був масивним, темне дерево блищало у світлі ламп. Один із людей Лео поклав на нього папку з документами й ручку, так, наче це була зброя, а не папір.  

     Мені звільнили одну руку, іншу ж пристібнули наручниками до крісла. Метал різав шкіру, і я відчула, як моє тіло стало частиною меблів, прибитою до цього місця, без права руху.  

     Лео нахилився вперед, його усмішка була тонкою, майже невидимою.  

   — Ось твій вибір, Селено. Підпис — і все закінчиться.  
Ти навіть не уявляєш, наскільки це правильно. Ти тримаєш те, що ніколи не мало належати тобі.  

     Його слова були холодними, але в них звучала впевненість, яка на мить пробила мою броню. Я відчула, як у грудях щось похитнулося:

      «Можливо, вони справді мають рацію? Я ж від початку лише випадкова фігура в чужій грі.»

     «Ба» сиділа навпроти, її погляд був важким, наче вона дивилася крізь мене, у саму мою сутність.  

   — Те, що зараз у твоїх руках, — промовила вона тихо,  
але кожне слово падало, як камінь, —  ніколи не було твоїм. Це спадок, який ти лише тримаєш, але не маєш права зберегти.  

     Її голос був рівним, без емоцій, але саме ця рівність змусила мене здригнутися. На секунду я повірила їм. Повірити — значило відчути, що моє життя справді може бути помилкою, що все, що я виборювала, може розсипатися одним підписом.  

     Документи лежали переді мною, чорні рядки слів здавалися вироком, а ручка — ключем до моєї власної загибелі.  

     Двері бібліотеки відчинилися без стуку. У кімнату увійшла висока жінка — білявка зі стрункою постаттю,  
її кроки були повільними, але впевненими, наче вона йшла по власній сцені. Світло лампи ковзнуло по її обличчю, підкреслюючи холодну красу, яка не мала нічого спільного з теплом.