52. Крістофер.

     Я вирвався на вузьку вулицю, де нічне світло вітрин тремтіло, мов загублене полум’я, що ось-ось згасне. Повітря було різким, холодним, і цей холод раптово вдарив мене думкою: вона ж без верхнього одягу. Її плечі, тендітні й відкриті, зараз під цим нічним вітром — а я не поруч, щоб прикрити.  

     Попереду машини вже рушили, чорні позашляховики ковзали в темряві, віддаляючись, лишаючи за собою лише запах бензину й холодний відблиск фар, що різав очі. Кожен метр, який вони набирали, був для мене ударом у груди.

     Я відчував, як серце б’ється так, ніби намагається вирватися з грудей. У голові пульсувала одна думка: вони можуть її вбити. Лео не знає жалю, він не вагається. А вона там, серед його людей, беззахисна, без тепла, без моєї руки. Я стояв, наче прибитий до бруківки, і вперше за довгий час відчув справжнє безсилля. У мене була зброя, був гнів, але не було головного — можливості діяти. Вони забрали її так швидко, так холодно, що я лишився сам, мов тінь серед цього міста.

     Холод пробирав мене до кісток, але ще більше — думка, що він може використати її як жертву, як ключ до перевороту. І я нічого не зробив. Я знову не зміг.

  — Чорт… — слова вирвалися крізь зуби.

     Я озирнувся. Порожньо. Нікого з моїх. Ніби їх стерли з простору. Де, бляха, моя охорона? Вони ж мали бути тут, поруч, прикривати мене, тримати периметр. Я ж не заходив у цей ресторан сам. І тепер — тиша, порожнеча, ніби їх ніколи й не існувало.

     Холод пробирав до кісток, але ще більше — відчуття зради. Як він це зробив? Як він прибрав їх так тихо? Я бачив їхні обличчя кілька хвилин тому, чув їхні голоси. А тепер — ні сліду.

     Телефон тиснув у долоню, наче камінь, важчий за будь-яку зброю. Я натиснув знайомий номер. Гудки здавалися нескінченними, аж поки не пролунало її слово — тихе, але різке, мов удар леза по склу.

   — Ти якраз вчасно, Крістофере.

   Я ледве стримав себе, слова виривалися уривками, майже криком:

   — Вони забрали її. Лео. Машини вже рушили… спадок в небезпеці. 

   — Твої люди вже не в грі. Їх прибрали тихо, щоб ти лишився сам. І тепер ти мусиш зрозуміти: не втручайся, ми виправимо те, що ти зробив.     Я стиснув кулаки.

      Я стиснув кулаки так, що кістки тріснули.

   — Ти знала? Ти знала, що він готує це? Я знищу вас!

   — Єдине що ти успішно знищив це себе — Пауза. Її мовчання було важчим за будь-які слова. Потім вона заговорила тихо, але кожне слово різало, як ніж.

   — Лео почав переворот. Він уже має підтримку. Японці схиляються до нього, він купив частину радників, а твої люди були першими, кого він прибрав. Селена для нього — ключ. Якщо він зламає її, він зламає й тебе.

     Мене пройняло холодом.

   — Де вона?

     Тиша між нами була важчою за будь-які слова. Я відчував, як гнів палить мене зсередини, але її голос тримав, наче холодна рука на плечі.

    — В особняку. Там він збирає тих, хто ще вагається. Там вирішується доля кланів. Якщо ти кинешся зараз — загинеш. І вона теж.

     Її голос став ще тихішим, майже шепіт:

   — Ти мусиш стримати себе. Бо якщо ти зробиш крок — він уб’є її. І нас усіх також.

     Я закрив очі, вдихнув повітря, що пахло бензином і нічним містом. Тепер я знаю, куди вони прямують.

   — Крістофере. Ніж кланів і посвячений вже в особняку. Ти знаєш, що це означає.

     Переворот… Це слово пульсувало в голові, наче удари серця. Лео не просто грає у залякування чи демонстрацію сили. Він діяв холодно й методично: прибрав моїх людей, залишив мене самого, забрав Селену. Це ретельно спланований хід, розрахований до дрібниць. Він хоче зламати баланс, вирвати владу з рук родини й показати всім, що відтепер саме він диктуватиме правила.

     У нього вже є все необхідне. Бляха. Він купив радників і схилив на свій бік японців. Йому залишилося лише одне — формальність. Мій контракт, за яким ядро влади й гроші належать рудій.

     Коли вона поставить підпис під відмовою, усе буде скінчено. Тоді на столі з’явиться кров — символ передачі влади. Кров попереднього голови й спадкоємця, що освячує новий порядок. І коли спадкоємець візьме в руку ніж кланів, влада стане його офіційно.

     Це не просто переворот. Це кінець старого порядку, руйнування традицій, що тримали клан століттями. Якщо Лео проведе ритуал у стінах особняка, клан визнає його беззаперечно. І тоді вже ніхто не зможе заперечити чи поставити під сумнів його владу.

     Селена… коли кінець так близько, усі думки лише про неї. Її холодна стійкість — маска. Я бачив, як тремтіли її вії, як напружувались плечі. Вона сильна, але він знайде, куди бити. Якщо він змусить її зректися всього — це буде смертельна пастка. Він не вагатиметься. Вона не вийде звідти живою.

     «Ба» дала достатньо чіткий сигнал, вона теж під прицілом. Лео вже проник у саму серцевину. Він грає на двох дошках одночасно: забирає Селену, щоб зламати мене, і тримає «Ба», щоб зламати клан.

     Я набрав номер, що завжди був моїм прямим зв’язком із головою охорони. Із Реєм. Гудки здавалися безкінечними. Нарешті пролунало «алло» — але голос належав не йому.

   — Алло… — голос жіночий, тихий, здавлений. — Це дружина Рея.

     Мене наче холодною водою облило.

   — Де він? Де мої люди?

     Пауза. Я чув лише її уривчасте дихання.

   — Всі… всі мертві, Крістофере. Їх прибрали. Рей ще дихає, але він поранений. Їх викинули під двері лікарні, сорок хвилин тому, я не знаю, чи він доживе до ранку.

     Якраз тоді коли зʼявився Лео. Гудки. Я бачу тепер: він не залишає мені вибору. Він грає на крові, на страху, на традиції. І якщо я запізнюся — все буде втрачено.