51. Крістофер.

     Я дивився, як руда нарешті їсть. Після цілого дня в кабінеті, де вона знову забула про себе, мені довелося буквально витягти її звідти й привезти сюди. Тепер, коли вона повільно смакувала вечерю, я відчував рідкісну тишу всередині. Наче все нарешті стало на місця.

     Сутінки спадали на місто, мов тиха завіса, що закриває сцену дня. Ресторан жив своїм життям: офіціанти ковзали між столами, келихи дзвеніли, а запахи вина й м’яса змішувались у густу атмосферу вечора. За вікном — вузька вулиця, де світло вітрин тремтіло, ніби боялось увійти всередину, гомін був стриманий, майже делікатний, як добре збережена таємниця.

     Очі офіціантки, яка щойно подавала нам вечерю, ковзнули по столу, затрималися на Селені, а потім — десь позаду мене. Вона зробила крок убік, ніби хотіла підійти до іншого столика, але зупинилася, напівобернувшись. Її рухи стали надто обережними, а вираз обличчя — тривожним, наче вона боялася щось сказати вголос.

     Повітря було наповнене напругою, і саме тоді на моє плече впала чужа, важка рука.  

     Я рвучко обернувся — Лео.

     Він стояв так близько, що повітря між нами здавалося надто вузьким. Я не дав йому задоволення бачити мою розгубленість. Підняв руку й подав сигнал офіціантці:

   — Рахунок, будь ласка.

     Селена підняла очі від тарілки. Вона щойно відпила ковток вина, і келих завмер у її пальцях. Її погляд ковзнув від мене до Лео, і я бачив, як у ньому змішалися здивування й настороженість. Вона не сказала ні слова, але її спина напружилася, наче вона готувалася до удару, який ще не пролунав.

     Лише після цього я ковзнув очима по залу. Моїх людей не було. Нікого. Ніби їх стерли з простору. Натомість я бачив, як його охоронці вже зайняли позиції. Один став біля бару, роблячи вигляд, що розглядає пляшки, другий перекрив вихід, притулившись до стіни, ще декілька розчинилися серед відвідувачів, але їхні рухи були надто синхронні, щоб бути випадковими.

   — Пані Селено. Крістофере. Я радий бачити вас у цей чудовий вечір, — його голос звучав так, ніби він уже володів простором.

     Він стояв майже впритул, і його різкі парфуми гірко врізалися в повітря, змішуючись із запахом вечері. Усмішка була гострою, як лезо, а очі — позбавлені будь-якого тепла.

    — Що ти собі дозволяєш? — слова вирвалися крізь зуби, поки я гарячково шукав очима своїх людей. Погляд залишався крижаним, та всередині палало одне: як він узагалі насмілився прийти сюди.

   — Це чудовий заклад і я надзвичайно радий можливості познайомитись із вами особисто, пані, — він схилив голову в ввічливому жесті. А тоді зробив крок убік, ніби оглядав інтер’єр, а його охоронці синхронно змістилися, перекриваючи нам шлях. — Але я б волів продовжити нашу розмову віч-на-віч, де-небудь спокійніше.

   — Вона не має з тобою жодних справ! Забирайся, поки ще можеш, бо коли мої люди доберуться до тебе… — стілець скреготнув, коли я рвучко відсунув його, готовий зірватися на ноги.

   — Крістофере, — його голос був тонкий, із відтінком глузування, — роки тебе зовсім не змінили. Ти й досі такий же запальний. Ідеальна пара для моєї доньки… шкода, що доля вирішила інакше. Ти вирішив інакше. А твої люди нині надто зайняті, щоб прийти тобі на допомогу.

     Я сидів, напружений до краю, кулаки стискалися так, що кістки тріщали. Імпульс палив мене зсередини — ще один крок, і я б вчепився йому в горло.

   — Я не граю в ці ігри. Ходімо, Селено.

     Селена підняла очі. У них не було відкритого страху — лише холодна уважність. Вії тремтіли, пальці ще мить стискали серветку, але потім вона повільно розгорнула її й поклала на стіл. Взяла келих вина, зробила невеликий ковток і поставила його назад, наче нічого не сталося.

   — Лео…правильно? — її голос був рівний, твердий, — скажіть, чи цей заклад вас так лякає, що ви прийшли сюди з цілим військом? Чи ви боїшся лишитися поруч зі мною без них хоча б на хвилину? Якщо так, я не зацікавлена в подальшій розмові. 

     Вона випрямила плечі, кивнула мені головою — жест не прохання, а знак влади. Її рух здивував мене так само, як і його людей.

     Звідки в ній ця крижана стійкість? Я ж бачив — під рівною маскою ховається напруга, тремтіння вій, яке вона намагається приборкати. Для мене вона залишалася водночас сильною й вразливою. Лео ж бачив лише виклик. Йому подали стілець, і він опустився навпроти нас, уважно спостерігаючи.

   — Час рушати, Крістофере. Я готова.

   — Якби я був на місці пані, то й кроку не зробив б без дозволу, — його голос різко охолов. Лео підняв руку, і охоронці розчинилися серед гостей, непомітні, але готові. — Запам’ятайте ці обличчя. Варто вам піднятися — і зал перетвориться на могилу. Усі загинуть. Навіть той чоловік у кутку… дозволь звертатися на «ти»?

    Кров пульсувала, мов вогонь. Я вже тягнувся до кобури, але боковим поглядом упіймав рух — охоронець навмисне показав автомат, що визирав з-під піджака.

   — Не роби дурниць, Крістофере, — він майже не кліпав. — Ти знаєш: я не блефую.

   — Крістофере… — вона вимовила майже з усмішкою, торкаючись мого зап’ястка. Її дотик був не проханням, а викликом: «Не витрачай сили дарма, ще буде наш хід». У її очах блиснула іронія, ніби вона гралася з Лео на рівних.

     Він піднявся повільно, торкнувся її плеча й відступив убік. Порівняно з ним вона виглядала такою тендітною, майже крихкою. Охоронці рухалися злагоджено, розступаючись і відкриваючи прохід.

   — Пані Селено, прошу пройти зі мною до машини, — його голос звучав рівно, майже безбарвно, та в цьому відчувалася остаточність. — Є кілька непорозумінь, які варто вирішити в більш спокійному місці. Якщо проявите розсудливість — збережете не одне життя.

     Селена звела на нього погляд. Вії тремтіли, та зелені очі залишалися прямими й крижаними. Вона неквапно поклала серветку на стіл, випрямила спину й відсунула руку від Лео. Рух був настільки владним, що навіть його охоронці на мить знітилися.