50. Селена.

     Я досі сиджу в своєму кабінеті, екран ноутбука світиться холодним світлом, очі вже болять від рядків тексту. Нова чашка чаю вже давно охолола, але я тільки зараз це помітила. Сторінки роздруківок розкидані по столу, курсор блимає, нагадуючи, що треба дописати.

     Увагу привернув — стукіт у двері. Тихий, але наполегливий.

     Охорона? Та ні. Це, звісно, він. Хто ще здатен так безсоромно тарабанити у двері, коли мав би бути десь деінде?

   — Хто там? — питаю я, намагаючись надати голосу строгості, хоча усмішка вже зрадницьки проривається. Його здатність викликати в мені таку реакцію досі здається дивною.

   — Це я, — він говорить з тією нахабною усмішкою, яку я чую навіть крізь двері. — Ну що, пустиш свого чоловіка чи будеш робити вигляд, що працюєш і не чуєш?

     Відриваю очі від монітора й удаю, що його поява мене заскочила зненацька, хоча всередині вже усміхаюся.

     Ліниво піднімаюся, підходжу до дверей, відмикаю їх і знову займаю своє місце за столом.

   — Студент, який сьогодні не має пар, але чомусь опинився біля кабінету помічника професора… Це новий спосіб підлизатися?

     Двері відчиняються, і він входить, спираючись на одвірок так, ніби вже давно належить цьому простору. Я ловлю себе на тому, що дивлюся не лише на його постать, а й на те, як чорна сорочка облягає його плечі, як кожен рух здається продуманим і водночас недбалим. Він не говорить — і ця тиша змушує мене чути власне серце гучніше, ніж будь-які слова. Його присутність заповнює кімнату і мою увагу — до останньої дрібниці.

   — А ти думала, я залишу тебе тут саму?

     Я сміюся, хитаючи головою.

   — Я думала, що ти хоча б дотримаєшся розкладу.

     Він повільно відходить від одвірка, кроки м’які, але впевнені. Його тінь ковзає по стіні, наближається до мене швидше, ніж він сам. Нахиляється ближче, так, щоб я відчула тепло його присутності, його подих, що торкається повітря між нами.

     Його пальці ледь ковзають по поверхні столу, ніби шукають шлях до мене. Простір стискається — відстань між нами вже не вимірюється метрами, а лише цим тонким кордоном дерева. І я знаю: якщо він простягне руку через стіл, цей кордон зникне.   

   — Хай інші живуть за графіками. А ми — тут і зараз.

     Я дивлюся на нього поверх окулярів, намагаючись зберегти серйозність, але відчуваю, як у грудях розгоряється тепло.

   — Ти ризикуєш. Якщо хтось побачить, що ти тут…

   — Вони можуть думати що завгодно, мені байдуже — ніхто й ніколи не наважиться сказати це мені в очі. А тепер і тобі, бо ти моя дружина, і я не можу без тебе.

     Зручніше вмощуюся в кріслі, схрещую руки — хай він сам здогадується, що це означає.

   — То що далі в твоєму плані?

     Він робить паузу, нахиляється ще ближче, і його голос стає тихішим, майже шепіт:

   — Можливо довести, що навіть найсуворіший помічник професора може забути про свої папери заради мене… особливо коли йдеться не про лекції, а про те, що відбувається між нами після них.

     Усмішка сама з’являється на моїх губах. Нахабний. Але мій. Я легенько прикушую нижню губу й нахиляюся вперед, залишаючи між нами лише кілька сантиметрів повітря.

   — Добре… але чому ти тут, коли немає жодної причини? Чи причина — я?  

      Він усміхається, нахиляється ближче, і я бачу, як у його очах грає той самий нахабний вогник. Я знаю — він відчуває мене так само, як я його. Це не просто погляд, це виклик, віддзеркалення моїх власних думок. Його рухи стають моїм відлунням: кожен нахил, кожен подих ніби відповідає моєму. І в цій близькості немає сумнівів — ми граємо одну й ту саму гру, і обоє знаємо її правила. 

  — Авжеж, бо ти тут. А якщо вже берешся працювати понаднормово, то хтось мусить контролювати, щоб ти не стала машиною й не знепритомніла від голоду.

     Сміх виривається сам, та я прикидаюся, ніби все дуже серйозно.

   — О, ти хочеш мене контролювати? Це звучить небезпечно… і трохи привабливо. 

     Його пальці стискають мою руку, і я дозволяю йому вести мене навколо столу. Усмішка не сходить з моїх губ — я знаю, що він думає, ніби керує ситуацією. Але коли я опиняюся поруч, я сама нахиляюся ближче, ніби підштовхую його до наступного кроку.

     Я сідаю до нього на коліна не як полонянка, а як співучасниця. Мої руки ковзають йому на плечі, і я дивлюся прямо в очі, граючи з ним так само, як він грає зі мною. Це вже не його наказ — це наша спільна змова.

   — А може, це частина мого дослідження. Тема: “Як помічники професора поводяться під час несподіваних візитів”. — він говорить тихіше, голос зривається на хрип, і я бачу, як його пальці мимоволі стискають край столу.

     Я піднімаю брови й усміхаюся краєм губ. 

   — Ну то які висновки ти вже зробив?

   — Вони прикидаються дуже сердитими, але усмішка їх видає, — він дивиться мені просто в очі, і я відчуваю, як моя усмішка підтверджує його слова.

     Я зітхаю, хитаю головою, роблю вигляд, що серйозна.

   — Ти безнадійний.

   — Безнадійно закоханий, — він нахиляється ближче, і навіть цей холодний кабінет із паперами раптом здається живим, теплим, нашим.

     У голові ще звучить його “закоханий”, а серце на мить спотикається. Я кладу ручку на стіл і зітхаю, ніби здаюся.

   — Ну і що далі? Ти збираєшся сидіти тут і відволікати мене аж до світанку?   

   — Я маю намір забрати тебе звідси. Зізнайся, ти ж знову пропустила вечерю?

     Я сміюся й похитую головою.

   — Ти серйозно? Вирішив узяти на себе функції мого дієтолога?

   — Ага, — він підморгує. — І чоловік, і водій, і ще хто знає хто. Тож я забираю тебе вечеряти.

     Я дивлюся на хаос паперів і курсор, що нетерпляче блимає на ноутбуку. Робота зачекає… мабуть.

   — Ти розумієш, як це виглядає? — кажу я, усміхаючись краєм губ. — Студент, який не мав бути сьогодні в університеті, забирає помічника професора просто з кабінету.

     Його подих торкається моєї шкіри, і я відчуваю, як тепло розливається по тілу. Ледь помітний поцілунок у шию змушує мене завмерти, а легкий дотик зубів — наче виклик, від якого серце б’ється швидше.