53. Селена.

     Темрява за вікнами ковзала, наче чорна вода, і лише рідкісні відблиски ліхтарів різали простір. Двигун гудів рівно, монотонно, цей звук нагадував мені про клітку, що рухається вперед, а я сиджу всередині, наче здобич, яку везуть до місця вироку.  

     Охоронці мовчали. Їхні плечі були кам’яними, погляди — порожні, і саме ця тиша здавалася страшнішою за будь-які слова. Вона була мовчазним вироком: вони вже вирішили, що я не маю вибору.  

     Він сидів поруч. Лео. Його присутність відчувалася гостро, як запах його різких парфумів, що змішувався з холодом нічного повітря, яке просочувалося крізь щілини. Він не дивився на мене постійно — лише зрідка, але кожен його погляд був, наче лезо, що ковзає по шкірі, перевіряючи, де я зламаюся.

     І саме в цю мить я згадала інший погляд — теплий, уважний, той, що завжди тримав мене, коли світ валився. Крістофер би сидів поруч і мовчав інакше: його тиша була б захистом, а не вироком.

     Лео нахилився трохи ближче, і я відчула, як його голос прорізав тишу салону — тихий, але важкий, наче камінь, що падає у воду. У ньому звучала не просто впевненість, а відчуття власника, який уже тримає ключі від замку у своїй кишені.

   — Ти усвідомлюєш, що один твій підпис здатен перевернути все? — слова лягали рівно, без поспіху, але кожне мало вагу вироку. — Лише один рух — і клан стане моїм. Усі ці стіни, усі ці люди, навіть твоє ім’я — усе перейде під мою руку.

     Його очі блиснули холодним світлом, наче він уже бачив себе на троні, а мене — лише як формальність, яку треба подолати.

     Я повернула голову до нього, відчуваючи, як холод стискає плечі. На лиці тримаю максимально знудьговану гримасу.

   — Ви ж кремезний чоловік, а я поруч із вами — мініатюрна тінь. І все ж ви боїтеся мене більше, ніж будь-якої зброї. Інакше навіщо було б садити мене в це авто, оточене охороною?

     Він усміхнувся тонко, майже невидимо. Його рука раптово піднялася й торкнулася мого волосся, ковзнувши пасмом між пальцями. Це був не ніжний жест — радше перевірка, чи здригнусь.

   — А нагадай, що Крістофер у тобі знайшов, окрім гострого язика? — його голос став майже глузливим. — Смішно думати, що ти здатна на щось більше.

     Я відчула, як його дотик намагається пробити мою броню. Але замість страху в мені піднялася холодна іронія. Я вдихнула повітря, відчуваючи, як воно ріже легені, і відповіла:

   — Він знайшов те, чого ваша донька ніколи не матиме. — В цю гру ми можемо грати вдвох.

     Тиша знову заповнила салон. Його погляд спопеляв мене. Він стиснув кулаки, намагаючись приховати те, що я таки зачепила його.

      А я в ту мить відчула, як у мені розгортається інший голос — тихий, теплий, належний лише йому.  
Що ж він справді знайшов у мені? Не язик, не виклик, не холодну маску. Він бачив те, чого я сама довго не помічала: здатність тримати світ, коли він валиться. Силу не в удаваній жорсткості, а в тому, що я не зламалася, навіть коли мала всі причини.  

     І мене раптом пронизала думка: можливо, я ніколи більше не зможу його запитати про це. Не почую його голосу, який пояснює, чому він вибрав саме мене, коли поруч було стільки усіх. Ця секунда суму була гострішою за дотик Лео.  

     А тоді він нахилився ближче, голос став майже шепотом:

   — Чи знаєш ти, що той підпис на «непорозумінні» у вигляді вашого контракту шлюбу прибрав Крістофера з дороги? Досить багато щурів довелося годувати, щоб дістати деталі. Але тепер не сумнівайся, усі козирі в моїй руці.

     Я ледь усміхнулася, відчуваючи, як його слова намагаються пробити мене, але тримаючи іронію, наче щит.

   — Козирі? — я повернула голову й подивилася прямо йому в очі. — Ви граєте в карти, де ставки — життя. І навіть якщо здається, що ви тримаєте всі тузи, пам’ятайте: іноді одна пікова дама може зруйнувати всю гру.

     Він примружився, усмішка зникла.

   — І хто ж ця пікова дама? Ти? Ти занадто впевнена в собі, Селено. Це небезпечно.

     Я нахилилася трохи вперед, щоб він почув кожне слово.

   — А ви занадто впевнені у своїх щурах, — відповіла я тихо, але твердо. — Це ще небезпечніше. Бо лише ми з Крістофером знаємо: якщо я помру, не обравши спадкоємця, або не народивши його — усі ваші гроші й влада розчиняться. Розпорошаться по світу, по благодійних фондах, як пил. І тоді ваші тузи перетворяться на порожні карти.

     Його очі на мить блиснули — не гнівом, а здивуванням. Він не очікував, що я скажу це вголос. А я граю в а банк. 

     Двигун гудів, темрява ковзала за вікнами, а я сиділа поруч із ним, знаючи: кожне моє слово — це не просто виклик, це моя зброя.

     Коли за вікном я побачила старий особняк. Він Дверцята авто відчинилися різко, і холод нічного повітря вдарив у обличчя. Мене витягли назовні, руки одразу скрутили за спину й холодний метал наручників заскреготів на зап’ястках. Я відчула, як охоронець міцно взяв мене під руку, наче боявся, що я зникну навіть у цій темряві.  

     Його хватка була грубою, але голос — тихим, майже шепіт:  

   — Пані, краще не чиніть опору. Це лише формальність.  

     Я повернула голову, ковзнувши по ньому поглядом,  
і в моїй усмішці було більше холоду, ніж у нічному вітрі.

   — Формальність? Ви називаєте зраду формальністю?  

     Він замовк на мить, і я відчула, як його пальці стиснулися сильніше. Потім він видихнув, майже не дивлячись мені в очі:  

   — Я називаю це виживанням.  

     Його слова були важкими, але не для мене. Я йшла вперед, відчуваючи, як кожен крок наближає мене до пастки і водночас — до моменту, коли моя сила стане єдиною зброєю.  

     Охоронці тримали мене міцно, їхні пальці впивалися в руку, а холодні наручники знову нагадували про те, що я беззахисна. Та цього разу всередині я відчувала інше — напруження, яке перетворювалося на виклик.  

     Я раптово оглянулася через плече. Лео йшов позаду, його усмішка була холодною, наче лезо, що ковзає по горлу. Він дивився на мене так, ніби вже бачив мою поразку.