49. Селена.

     Перший семестр добігає кінця. У коридорах вже не чути метушні — студенти розбрелися по аудиторіях, хтось ще складає останні іспити, хтось уже пакує валізи. Повітря стало тихим, як після бурі — не порожнім, а наповненим залишками думок, переживань, слів, які ще вчора звучали голосно, а сьогодні — лише відлунюють у стінах.

     Я ж сиджу у своєму кабінеті, за старим дубовим столом, переглядаючи останні роботи. Стіл трохи скрипить, коли я спираюся ліктем — звук, який став частиною мого щоденного ритуалу. На підвіконні лежить чашка з недопитим чаєм, вже холодним, але ще ароматним. Час від часу погляд ковзає до дверей — нових, світліших, з гладкою поверхнею, без подряпин. Їх замінили майже одразу після нападу, але я все ще пам’ятаю, як тоді серце билося не в грудях, а десь у горлі. Тепер — спокій. Тепер — контроль. І трохи настороженості, яка вже стала звичкою.

     Папери шарудять під пальцями, як сухе листя, і в цьому звуці є щось заспокійливе. Мені подобається бути помічником професора — не через титул, а через ритм: уважне читання, короткі нотатки на полях, діалоги зі студентами, які ще шукають себе. Я бачу, як вони змінюються — від розгубленості до перших проблисків впевненості. Іноді — навпаки. Але в кожному є щось справжнє, щось, що варте уваги.

     Мої іспити вже майже позаду. Я відчуваю, як напруга поступово спадає, як тіло розслабляється, дозволяючи собі глибше дихати. Скоро зимові канікули. Я згадую, як у дитинстві дивилася на сніг крізь вікно — не з радістю, а з цікавістю. Він падав, як мовчання, як щось, що не потребує пояснень. Я ніколи не мала подруг. Не тому, що не хотіла, а тому, що не вміла товаришувати. У дитинстві я більше слухала, ніж говорила. У підлітковому віці — більше писала, ніж ділилася. Люди здавалися складними, непередбачуваними, вони зраджували. Я боялася їх, не знала, як бути поруч.

     До батьків я не поїду. Ми досі не навчилися говорити без болю. Їхній дім — це місце, де тиша занадто гучна, де кожне слово здається спробою щось довести. Я пам’ятаю, як востаннє стояла на порозі, з валізою, і мама мовчки дивилася на мене, ніби на когось чужого. Я не готова до цього. І, мабуть, вони теж. Ми живемо в різних реальностях, де любов — це не тепло, а обов’язок. Я не звинувачую їх. Просто більше не хочу повертатися туди, де кожен погляд — як запитання, на яке немає відповіді.

     Залишуся тут. З Крістофером. Він не питав, не наполягав — просто сказав: “Якщо хочеш, залишайся”. І я хочу. Не тому, що боюся самотності, а тому, що з ним вона не страшна. Ми не планували нічого особливого. Можливо, будемо готувати щось просте, читати, мовчати поруч. Можливо, він знову заговорить про Північний контракт, а я — про студентські есе. І в цій буденності буде щось справжнє. Я вже бачу, як він заходить до кухні, в старому светрі, з книжкою в руці, як ставить чайник і питає, чи я голодна. Його голос — як музика, яку не помічаєш одразу, але яка створює атмосферу.

     Я дивлюсь у вікно. Сніг ще не падає, але небо вже готується. Сіре, глибоке, як очікування. І я теж. Я вже не тікаю, не ховаюся — я залишаюся. Це нове для мене — не вибирати втечу, а залишитися в моменті, в просторі, в собі. Я не знаю, що буде далі. Але вперше це незнання не лякає.

     Залишилось провести лише один семінар. І можна буде трохи відпочити. Я почала готуватися ще вчора ввечері. Тому, що хочу сказати саме те, що потрібно. Не більше, не менше. Я знову відкрила старі конспекти — ті, що писала ще на першому курсі, з нерівними полями, з фразами, підкресленими тричі. Там було багато юнацького максималізму, але й щось справжнє — перші спроби зрозуміти, як працює влада, як народжуються структури, чому одні ідеї виживають, а інші — зникають.

     Дістала з полиці кілька книжок. “Дисципліна і покарання” Фуко, “Становлення корпоративної культури” Ґіґена, “Людський фактор у системах контролю” — стара монографія, яку мені колись порадив професор. Я не планую цитувати їх дослівно, але шукаю тон, інтонацію, з якої можна почати. Бо цей семінар — не про факти. Він про те, як навчити бачити те, що за ними.

     У закладках на ноутбуці статті з останніх років: кейси про трансформацію брендів після скандалів, про те, як PR-стратегії маскують етичні провали, про те, як мова формує реальність. Я перечитую заголовки й думаю, що студенти вже бачили це в новинах. Але чи бачили вони в цьому себе? Чи розуміють, що кожен з них — потенційний учасник цієї гри?

     Я виписую на аркуші кілька фраз. Не для слайдів — для себе. Щоб не загубити суть. “Структура — це не абстракція. Це вибір, повторений тисячу разів.” “Механізми влади не завжди гучні. Частіше — зручні.” “Те, що здається нейтральним, часто просто добре замасковане.” Я не знаю, чи скажу їх уголос. Але мені потрібно, щоб вони були поруч.

     Я думаю про приклади. Про корпорацію, яка починала як кооператив, а стала монополією. Про стартап, що обіцяв “етичну революцію”, а зрештою продався тому, проти кого виступав. Про внутрішні документи, які ніколи не потрапляють у пресу, але формують реальність більше, ніж будь-який маніфест. У процесі підготовки до семінару я вирішила додати приклад — не просто кейс із підручника, а щось живе, щось, що студенти могли б відчути. Я почала з пошуку впливових корпорацій, які формують ландшафт країни. І майже одразу натрапила на знайоме прізвище — Нордстрем. Спершу я не пов’язала. Але потім — документи, статті, згадки в аналітичних звітах. І пазл почав складатися.

     Родина Нордстремів, як виявилося, не просто володіє мережею приватних клінік. Їхня корпорація — це щось більше, ніж рітейл. Це структура, яка впливає на політику, формує культурні наративи, фінансує освітні програми, а іноді — навіть диктує умови місцевим урядам. Угода на $4 млрд, яку вони нещодавно уклали, дозволила їм повернути контроль над Nordstrom, зробивши компанію приватною. Це означає — менше прозорості, більше автономії. Більше влади.

     Я почала виписувати зв’язки: фонди, які фінансують дослідження в університетах; медіа-холдинги, що належать дочірнім компаніям; політики, які отримували підтримку на виборах. І в кожному з цих пунктів — слід Нордстремів. Не завжди прямий. Але відчутний.