48. Крістофер.

     Ранок був тихим. Занадто тихим, як для світу, що готується до війни. Я прокинувся раніше, але не рухався. Її тіло — тепле, оголене, притиснуте до мого. Дихання — рівне, спокійне. Вона спала, як завжди останнім часом, довіряє.

     Я якийсь час лежав нерухомо, вдивляючись у стелю, але весь був у ній. У теплі її плечей, що м’яко притискались до моїх грудей. У її пальцях, розслаблено покладених на мою руку. У її тиші — глибокій, живій — яка звучала голосніше за будь-яке «люблю». Ця тиша була як музика, яку чуєш лише тілом. І я знову і знову боявся порушити її — навіть подихом.

     Сьогодні я не вдягаю маску студента. Немає лекцій, немає аудиторій, немає гри в нормальність. Але день не порожній — він починається не з кави, а з вибуху, що змінить правила.

     Я вже давно мав підвестись. Мав залишити ліжко, вийти з цієї кімнати, з її тіла, з її тиші. Але кожен порух здавався зрадою собі. Її тепло обіймало мене, ніби це останній спокій у світі, де все інше — холод і загроза. Її шкіра торкалась моєї, дихання — ледь відчутне, але справжнє. І я не хотів відриватись. Бо це тепло стало моєю межею, за якою знову розгоряється війна.

     Я провів пальцями вздовж її спини — неквапливо, ніби залишав невидимий слід, що збережеться у пам’яті. Її шкіра була така ніжна, що нагадувала дотик до пір’я. Руда злегка вигнулась, ледь притиснулась ближче, але не прокинулась. Її дихання змінилось — глибше, м’якіше, її тіло впізнавало мене навіть уві сні. Я вдихнув — повільно, з тим самим ритмом, що її грудна клітка. І тоді, з внутрішнім спротивом, підвівся з ліжка, залишаючи позаду не просто тепло, а частину себе.

     Я одягався мовчки, рухаючись швидко, прокручуючи в голові сотні планів. Пальто — звичне, важке, як броня. Пістолет — холодний, знайомий, ліг у кобуру, ніби чекав цього моменту. Документи — в сумку, як тіні для майбутньої розмови. Перед тим як вийти, я зупинився. Поглянув на неї ще раз вона досі спала, розслаблена, злегка притиснута до подушки. Її волосся розсипалось по плечах, дихання залишалось рівним, як музика. Я запам’ятав цей кадр. Бо знав: далі буде лише шум і битви. І я пішов бо більше її не можна було захистити словами.

     Тронна зала старої в мене перед очима. Її храм контролю. Я не стукаю. Не чекаю. Я бʼю ногою в двері — з усієї сили. Дерево тріскає, петлі скриплять, двері влітають у стіну. Охоронець здригається, тягнеться до зброї. А стара — ні.

     Вона сидить, як завжди, у своєму кріслі — спокійна, зібрана, ніби нічого не сталося. Пальці — на підлокітниках, погляд на мене — прямий, холодний. Але зараз я не той, кого вона звикла бачити. Я — не онук. Не спадкоємець. Якщо відповідь буде не правильна я стану її вироком.

   — Ти перейшла межу, — кажу я. Голос рівний, але в ньому бринить злість.

   — Я нічого не переходила, — відповідає вона. — Я просто сиджу і спостерігаю, як ти руйнуєш усе, що ми будували.

     Я тягнуся до пістолета — повільно, без зайвих жестів. Метал торкається долоні, холодний, як ранкове повітря перед бурею. Вона дивиться прямо, незворушно, наче кожен мій рух — частина давно вивченого сценарію. Не здригається. Не кліпає. Ніби в моїй руці — не зброя, а щось буденне, як ключі чи ручка.

     Піднімаю ствол. Без поспіху, але з точністю. Він спрямований на неї. Між нами — кілька метрів і ціла епоха мовчання. Її погляд не зникає, не ховається. Але я бачу: щось змінюється. Не страх. Напруга. Така, як у хижої істоти, що раптом втратила впевненість у власній перевазі.

   — Лео. — Я кидаю ім’я, як камінь. — Він намагався дістатись до Селени. Через кулі. Через страх. Через смерть.

   — І ти думаєш, що я до цього маю якесь відношення?

   — Я думаю, що ти знала про його план. І мовчала.

     Вона коротко хмикнула — не сміх, а знак. І потім настала тиша, натягнута, як струна між двома полюсами, готова розірватися від найменшого руху. Її погляд ковзає по мені — гострий, холодний, проникаючий, наче сканер, що шукає слабке місце. Вона не просто дивиться — вона вимірює. Збирає дані. Зважує ризики. Як суддя, що вже знає вирок, але ще дає шанс на останнє слово.

   — Я не віддавала наказу, — каже вона. — Але не треба було бути генієм, щоб передбачити його реакцію. Ти перекреслив усе, що він будував для своєї доньки. Ти зробив її слабкою в очах клану. І він не пробачає слабкість.

     Я наближаюсь на крок. Зброя в руці — вже не піднята, але напруга в пальцях відчутна. 

   — Ви вдаєте з себе богів, тих хто керує долями. Але це не сцена для маніпуляцій. Це реальність, у якій я не гратиму за вашими правилами. І якщо вона постраждає — я знищу все, що ти любиш.

   — Ти вже знищив. Себе. Свій статус. Свою роль. — Вона відкидається на кріслі, беручи до рук контракт.

   — Я створив нову. І вона починається з того, що ти більше не вирішуєш, хто має жити.

     «Ба» підіймає погляд, неквапно, з тією величною стриманістю, що нагадує монумент, зведений не для руху, а для влади.

   — Ти думаєш, що твоєї любові достатньо? Що ти всесильний? Чим ти відрізняєшся від нас? 

   — Правом вибору.

     Вона зустрічає мій погляд — прямий, незворушний. Але я бачу: десь глибоко, за маскою спокою, щось зрушилось. Не страх — вона не боїться. Але є щось схоже на визнання того, що контроль більше не абсолютний.

   — Лео діяв самостійно, — каже вона. — Але він не один. І ти це знаєш.

   — Я знайду кожного. І якщо ти ще раз дозволиш — я прийду не з питанням.

   — Твій батько був такий самий. І як це закінчилось…

     Я розвертаюсь, повільно вкладаючи пістолет назад у кобуру. За спиною — двері, що більше не замикаються, це мовчазне свідчення того, що межу перейдено. Тиша слідує за мною, не як полегшення, а як попередження. Вона густа, напружена — ніби саме повітря чекає, що буде далі.

     До зустрічі з японцями — рівно година.

     Будівля — стара, з темного каменю, колишній банк, тепер це нейтральна територія Всередині — тиша. Жодного охоронця. Жодного жесту гостинності. Лише порожній хол і двері з матовим склом.