47. Селена.

     Решта тижня пройшла напрочуд рівно. Без потрясінь, без нових загроз. Навіть вибудувався якийсь мінімальний розклад, він як тонка нитка, за яку я тримаюсь, щоб не розсипатись. Зранку мене зазвичай відвозив в університет водій. Браян. Він ж мій охоронець. Йому близько сорока, і він говорить мало, але слухає уважно. В його мовчанні — щось більше, ніж просто професійна стриманість. Я навчилась ловити частинки. Про клан. Про Маргарет.

     Він завжди в темному, це не костюм, але щось між формою і звичкою до непомітності. Куртка з щільної тканини, що не шарудить, чорні штани, зручні черевики. Волосся коротко підстрижене, з сивиною на скронях, як тінь досвіду, що не потребує пояснень. Обличчя — з чіткими рисами, трохи втомлене, трохи закрите. Очі — сіро-зелені, уважні, як у людини, що звикла помічати більше, ніж говорить. На щелепі — слід старого шраму, тонкий, майже непомітний, але я знаю: він не випадковий.

     Коли він водить, його руки на кермі — спокійні, впевнені. Вони не тремтять, не метушаться. Іноді, коли я мовчу, він мовчить зі мною. Але в його тиші — не порожнеча, а присутність. Як охоронець, він завжди поруч, але ніколи надто близько. Як водій — завжди вчасно, але ніколи нав’язливо.

   — Стара не забуває, — сказав він одного разу, коли ми стояли на світлофорі. — І не прощає. Вам слід бути обережною.

   — А Крістофер? — я не дивилась на нього, просто спостерігала, як світло на світлофорі змінюється.

   — Він її онук. Але вона втратила над ним контроль.

     Такі уривки застрягають в мені. Бо чим більше я дізнавалась про Маргарет, тим менше мене дивує поведінка Крістофера. Тепер я по іншому дивлюсь на його мовчання. Його вибухи. Його дотики.

     Маргарет — його бабуся. Лише вона залишилась.
Його батько був її єдиною дитиною. Так вимагали традиції: один спадкоємець, один носій крові. Вона виховувала його як продовження себе. Як зброю, загорнуту в оксамит. Вона була проти шлюбу батька Крістофера з його матір’ю. Бо вона, як і я, була не з клану. Чужа. Небезпечна. Жива.

     Його мати мала очі, які не схилялись. Голос, який не питав дозволу. Вона не грала за правилами, і саме це його батько в ній любив. Але для Маргарет вона була загрозою. Тріщиною в системі. Вільною жінкою серед обітниць і клятв.

     Вони одружились попри все. І Маргарет не пробачила. Не відкрито — вона не кричить. Але її мовчання — як лід, що повільно душить коріння.

     Коли Крістоферу було шість, їх убили. У власному домі. Постріли. Кров. Тиша. Хлопчик сховався. Але він бачив усе. Це була спроба перевороту. Спроба знищити верхівку клану.

     Маргарет забрала його, повернула собі владу від якої раніше відреклась. Виховала. Але не як онука. Як спадкоємця. Як інструмент. Як наступника. Та він відмовився грати за її правилами. Як і його батько. 

     До речі, про Крістофера. Ми поступово знаходили спільну мову. Не через слова. Через побут. Через дрібниці.

     Я варила каву. Він мовчки ставив переді мною чашку. Я залишала книгу на дивані — він приносив її мені в мою спальню. Просто клав на тумбочку, де лежав мій крем для рук. Поряд. Як щось важливе.

     Він не любить яскраве світло. Тож я почала запалювати лампу з теплим жовтим відтінком, коли він заходив. І він залишався довше. Я не люблю, коли двері лишаються напіввідкритими. Він помітив і почав зачиняти їх. Без слів. Просто навчився моїх меж.

     Ми не говорили про те, що відбувається між нами. Але я знала: коли він кладе руку на мою ногу під час лекції — це не просто дотик. Це якор. Це “я тут”. Це “ти моя”.

     Іноді я ловлю себе на думці, що почуваюсь як його дружина. Не лише формально. Не лише в документах. А в тому, як він дивиться на мене, коли я розчісую волосся. Як мовчки цілує в потилицю. Як торкається моєї спини, коли проходить повз.

     Наші ночі — не завжди про секс. Але коли він є — це не просто тілесність. Це як спроба зцілити щось, що болить. Як спосіб сказати: я живий. Ти — моя. І я — твій. Він не поспішає. Але коли торкається — це як вибух. Як спогад, що проривається крізь тіло. Я відчуваю, як він тримає мене — не просто руками, а всім, що в ньому залишилось. Якби ми могли — ми б зцілили один одного. Але поки ми просто дихаємо поряд.

     Одного вечора, коли я вийшла з душу, він вже був у ліжку.

   — Ти довго, — сказав він.

   — Я думала.

   — Про що?

   — Про нас.

     Він не відповів. Просто потягнувся, обійняв, і притиснувся чолом до мого плеча.

   — Я не знаю, як це назвати, — прошепотіла я.

   — Не називай. Просто будь поряд.

     В університеті поряд з ним постійно крутиться Саймон. Дуже милий. Трохи незграбний, але щирий. Я не розумію, як вони здружились — тандем у них дивний. Крістофер — як лезо, Саймон — як вовна. Але в цьому є щось… живе.

   — Ти точно не проти, якщо я привезу решту коробок з особняка? — запитав Саймон, коли ми стояли біля кавомашини.

   — Я ще свої до кінця не розібрала, — засміялась я. — Житиму серед коробок.

   — Коробки — це новий стиль. Я назву його “хаос із натяком на естетику”.

      Виявилось, що будинок у горах належить саме йому. І він пообіцяв мені решту одягу, який там залишився. Я не відповіла прямо. Просто усміхнулась.

     Я також мала змогу познайомитись з Реєм. Начальником охорони Крістофера. Саме він керував моїм порятунком. Його погляд, як сканер. Він бачить точно більше, ніж говорить. Одного разу я почула їх розмову, вони таки впіймали стрільця. Але коли Рей побачив мене — просто розвернувся і пішов. Без слів. Без пояснень.

     Я стояла в коридорі, тримаючи в руках папку з конспектами. І дивилась, як він зникає за рогом.

   — Про що ви говорили? — запитала я у Крістофера пізніше.

   — Не турбуйся — Його голос був глухий. — Нічого важливого.

   — А мені здалось навпаки. 

   — Здалося.

     Це теж застрягло в мені. Як уламок. Я не знала, що сказати, але знала, вони від мене щось приховують. Але ще не час розпитувати. Тому я просто сіла поряд. І Крістофер поклав руку на мою ногу. Тихо. Без слів.