46. Крістофер.

     Ранок прийшов надто швидко. Світло ковзнуло по її рисах, як нагадування, що час не чекає. Я мусив встати — бо її спокій залежить від моєї боротьби.

      Вона спала глибоко, ще в одязі, злегка згорнувшись, ніби щойно дозволила собі розслабитися після довгого напруження. Її плечі були трохи підняті, як у того, хто звик захищатися навіть уві сні. Волосся розсипалося по подушці, кілька пасм торкалися моєї руки. Я обережно обійняв її, притиснув до себе, відчуваючи, як її тіло поступово довіряє моїй присутності. У цій миті було щось первісне — не бажання, а потреба бути поруч, бути опорою, поки вона дозволяє собі бути вразливою.

     Вчора в неї стріляли. І вона все одно пішла на лекцію. Все одно говорила, трималась, мовчала. Я дивлюся на неї і думаю: як вона ще не зламалась?

     Повільно, майже не дихаючи, розтиснув обійми. Її тіло трохи здригнулося, але не прокинулося. Обережно пересунув руку, відчуваючи, як холод повертається до плеча. Пальці знайшли край ковдри, я підтягнув її ближче до неї, щоб вона не змерзла.

     Підвівся з ліжка, спершу на лікті, потім на коліна, як той, хто тікає з храму, не озираючись. Ноги торкнулися підлоги — холодної, як реальність. Я не мав права залишатися. Її спокій тепер моя відповідальність. І я мушу боротися за нього, навіть якщо вона ніколи не дізнається.

     Я залишив записку. Коротку, чітку, зараз не час до  зайвих сентиментів:

     «Водій чекатиме тебе внизу. Охорона теж. Не намагайся від них втекти. В них наказ: якщо з тобою щось станеться — я їх розстріляю особисто.»

     Поставив її на тумбочку, так, щоб вона побачила одразу, щойно прокинеться. Не надто ніжно, але достатньо турботливо, щоб не здалося холодним.

     Коридор був порожній. Лампа над сходами ще мерехтіла, як після нічної варти. Я повернув у свій бік, до кімнати, де все ще пахло порохом і старим деревом.

     Відчинив двері, не вмикаючи світло. Звичним рухом потягнувся до шафи, відсунув панель. Там — моя зброя. Не як символ сили, а як нагадування: я не маю права на слабкість.

     Вибрав ту, що не підведе. Перевірив магазин. Один зайвий патрон — на випадок, якщо доведеться переконувати когось особливо впертого. Засунув у кобуру, поправив під піджаком.

     Поглянув у дзеркало. Очі — тверді, як камінь. Обличчя — чуже. Але саме таке потрібно, щоб витримати день, у якому доводиться захищати її спокій ціною власного.

     Швидко спустився вниз. Марта вже була на кухні, як завжди — точна, мов годинник. Я не дивився на неї, просто кинув:

   — Вона голодувала вчора. Сьогодні — жодних винятків. Сніданок має бути. Починай контролювати її харчування. Її сила — твоя зона відповідальності.

     Марта кивнула. Вона знає, коли краще мовчати.

     Вчора мені доповіли, що стрільця зловили. Рей вибив з нього все, що міг. Далі — тиша. Цей герой мовчить, як камінь. Мабуть, думає, що витримає. Мабуть, не знає, що я вже вирішив: попрацюю з ним особисто. Аж руки сверблять. Я не люблю, коли мені брешуть. А ще більше — коли чіпають моє.

     Я з’явлюся в університеті майже одночасно з нею. Нехай відчує мою присутність — не як тиск, а як тінь, що стоїть за спиною. Спокійна, але незворушна.

      Потрібно з’ясувати, чи це не бабуся вирішила зіграти в свою гру. Недоторканність дівчини була чітко зафіксована в умовах. Якщо це її ініціатива — я змию Північний контракт у каналізацію разом з усіма прибутками. Без жалю, без паузи. Нехай потім пояснює кланам, як через кілька куль вони втратили.    

     На вихідних запланована зустріч з японцями. Вони прийняли мої умови надто легко — аж підозріло. Все пішло занадто гладко, а коли гладко — значить, десь є прихована пастка. І щось мені підказує, що тут не обійшлося без Лео. Він майстер довгих партій. Завжди тягне нитки з тіні, переконаний, що я не помічаю. Але я бачу. 

     Просто мовчу.

      Поки що.

     День буде довгим. Я вже на ногах. І якщо хтось досі не збагнув, що вона — під моїм захистом, то сьогодні — останній день, коли їм дозволено бути настільки сліпими.

     Я спускався повільно. Кам’яні сходи під ногами — як кістки, що хрумтять. Пахло вогкістю, старим металом і страхом. Цей підвал пам’ятає більше, ніж будь-хто з нас. Я не чекав дозволу. Не слухав пояснень. Просто штовхнув двері в коридор, і вони вдарились об стіну з таким звуком, що охоронець здригнувся. Мені байдуже.

     Мене трясло від злості, яка не мала куди подітись. Я йшов швидко, майже біг. Пальці стискались у кулаки, потім розтискались. Я не міг зупинити тіло — воно йшло вперед, як машина, як удар.

     Я кричав. Не словами — всередині. В грудях. У горлі. У кістках.

     Селена. Її очі, що шукали мене. Її тіло, що тремтіло. Я бачив це знову і знову. І кожен крок вниз — як удар по серцю.

     Я не зупиняюсь. Відчиняю двері — різко, без паузи. І одразу — удар ногою в груди. Крісло летить назад, глухо гупає об кам’яну підлогу. Він хрипить. Повітря вибито. Добре. Рей вже працював з ним, але той мовчить. Думає, що витримає. Думає, що я граю в ту саму гру. 

     Я не граю. Я підхожу ближче. Повільно. Як лід, що розтікається тріщинами. Як тінь, що несе вирок. Нахиляюся над його обличчям. 

   — Ти стріляв не в ідею. Не в сторону. Ти стріляв у Селену. Цілив в її тіло.

     Він мовчить. Очі — темні, злі. Але я бачу: там уже є тріщина. Я дістаю пістолет. Повільно. Без поспіху. Він бачить. І думає, що я буду погрожувати.

     Я не погрожую.

     Я бʼю. Прикладом. Просто в щелепу. Глухий звук. Його голова відкидається назад, крісло скрипить. Кров — тонка смужка з кута рота.

     Він хрипить. Але мовчить.

     Я нахиляюсь. Мої руки — на його колінах. Він здригається. Добре.

   — Я не питаю, чому. Я питаю — хто. Ім’я.

     Тиша.

   — Думаєш, витримаєш? — Я усміхаюсь. Без тепла. — Я не Рей. Я не граю в допити. Я знищую.

     Одним рухом підіймаю крісло. Він здригається. Сидить рівно — тепер бачить мене.