44. Крістофер.

     Я щойно залишив прибережний маєток, де щойно завершилась зустріч із представником східного клану. Ми вели розмову про нові правила гри — дипломатично, з усмішками, але кожне слово було як камінь, що тягнеш угору. Я вже збирався рушати до університету: вдягти маску, слухати порожні лекції, грати роль, яку мені прописали, й полювати на тих, хто зраджує надто голосно. Як у кишені знову завібрував телефон. Знову її ім’я. Я відкрив нове повідомлення.

     «За мною стежить якийсь чоловік. Він іде за мною. Я зачинилась в кабінеті.»

     Світ зупинився. Усе, що було — зустріч, плани, університет — зникло. Лишилось одне: вона. Її страх. Її голос між рядками. Я відчув, як щось стискається в грудях — не паніка, а лють. Холодна, точна.

     «Не підходь до дверей. Я вже їду.»

     Я не думав. Не аналізував. Не зважував. Усе, що було — студент, спадкоємець, дипломат — зникло. Залишився я. Той, хто знає, що таке загроза. Той, хто має захищати.

     Бо хтось наблизився до неї.

     Бо хтось змусив її ховатись.

     Не маю права на паніку. Але вона вже в мені. І не маю права на лють. Але вона точиться в пальцях, у горлі, у кожному кроці. Це буде останнє, що він зробив, перш ніж я до нього дістануся.

     Телефон ще світився її повідомленням, коли я натискаю швидкий набір. Я вскочив в машину, двигун в мить загарчав, і дорога стала прямою, як постріл. На іншому кінці — Рой, мій голова охорони.

   — Рой, тривога. Університет. Вона зачинилась у своєму кабінеті. Один чоловік точно іде за нею. Можливе переслідування. Можливо їх більше. 

      Він колишній оперативник, той, хто не ставить питань. Його голос завжди точний, навіть коли все горить.

   — Прийняв. Я недалеко. Двоє наших зараз там на місці, даю команду шукати. Ще один зі мною, будемо з хвилини на хвилину, передаю наказ взяти на себе задній вихід. Встигнемо.

     Я знав: якщо Рой це контролює — периметр буде чистий. Він не довіряє випадковостям. А от, що я йому можу довіряти він мені особисто доводив неодноразово.

     Пальці знову ковзнули по екрані — «Технік». Набираю. 

   — Перевірити камери університету. Моя дружина можливо в небезпеці. Хочу знати, звідки він прийшов і як давно стежить. Все що можеш дістати. 

     Мет, мій технік. Молодий, але з очима, що помічають усе. Якщо цей хтось залишив слід — він його знайде. 

     Я вʼїхав на територію, і корпус виринув переді мною як звичайна будівля, бетон і скло, нічого особливого. Але я знав: всередині — вона. І хтось, хто посмів до неї наблизитись.

     Плавно паркуватися в мене часу немає. Колеса скрипнули по асфальту і кілька студентів озирнулись. Хтось із них — із кавою, хтось із навушниками, хтось просто йшов повз. Вони не знали, що відбувається зовсім поряд. І не повинні знати.

     Я вийшов з машини, вже на ходу натискаючи кнопку рації яка завжди зі мною на такі випадки.

   — Рой, я на місці.

     У відповідь — короткий сигнал.

   — Ми всередині. Один — на задньому вході. Камери в роботі. Охорона університету намагається підійти.

   — Відтіснити. Без шуму. Без паніки. Вони не повинні втручатись.

     Я увійшов у корпус, і одразу побачив біля сходів, мов тінь Рой. Чорна куртка, вільний крок, але очі — як сканер. Він не дивився на мене. Він уже знав, що я тут. Повз нас проходили студенти — хтось із ноутбуком, хтось із папками. Звичайний день. Але я йшов крізь них, як крізь дим. Десь там — вона. І я не зупинюсь, поки не побачу її очі. 

     Ми прискорюємо крок. Кабінет — другий поверх, ліве крило. Знаю маршрут, знаю план будівлі краще, ніж деякі викладачі.

   — Хтось бачив нападника? — запитав я.

   — Мет щойно доповів, що знайшов їх. Вона зачинилась. Невідомий стоїть в притул до дверей. Пістолет. Він націлений на її двері.

     Все зупинилось. Повітря стало важким. Я зірвався на біг. Хтось озирнувся, хтось зробив крок назад. Я не зупинявся. Мені байдуже, хто бачить. Байдуже, що подумають. Вона там. І хтось націлився на неї.

     Коридор здавався довшим, ніж будь-коли. Я вже бачив двері які відділяли два корпуси. І крізь матове скло — його силует. Він стояв близько. Занадто близько. Рука з пістолетом — нерухома, як у кіно. Але це не кіно. Це вона. І вона в небезпеці.

     Можливо він зрозумів, що ми вже близько, бо щось змінилось у повітрі. А потім звук, що розірвав тишу. Глухий. Знайомий. Потім ще один. І ще.

      Постріли. Глушник. Він стріляє — і не хоче, щоб це почули. Після того як він опустив руку розвернувся, і зник в коридорі, але я навіть не глянув де саме. Вона — там.

     Швидко передаю по рації своїм людям.

   — За ним. Без шуму. Тут надто багато свідків. Але живим — якщо можете. Якщо ні — принести мені його труп. Мет, камери — зараз. їм потрібен маршрут, обличчя, все. Підніміть решту людей, заблокувати всі виходи. Він не має вийти звідси живим.

     Дістався до дверей. Два отвори, один на рівні голови. Інший трохи нижче.  І ще один в замок — зламано. Я смикнув ручку. Тиша.

   — Селено! — Жодного звуку зсередини. Лише глуха, важка порожнеча. Голос гучніше, — Відчини!

     Ніякої відповіді. Тиша, що ріжеться на шматки. Паніка — коротка, як спалах, тіло вже готове діяти. Охоронець вперся в стіну поруч, прикриває коридор. Я з усієї сили бʼю плечем в дерево. Один раз. Другий. Двері піддались і я увірвався всередину.

     Вона сиділа на підлозі, притиснута до столу. Очі — відкриті, але думки не тут. Я кинувся до неї, серце билося так, що я чув його в горлі. Три отвори в дверях — чисті, точні. Він стріляв, знаючи, що робить. Це не новачок. Добре що вона послухала, не підійшла до дверей.

     Я присів поруч, торкнувся її плеча.

   — Ти ціла? 

     Голос контролюю, поки тихий, але всередині все горить. Хто посмів? Хто віддав наказ?

   — Я ледь не запізнився… Знову, — прошепотів я. — Пробач.

     Я знав, що вона чує. Обережно обійняв за плечі і притис до себе, вона відчувалась ніби з каменю — тремтлива, нерухома. Її сльози торкнулись моєї шиї, гарячі, беззвучні. Як я міг дозволити, щоб до неї підійшли так близько?