45. Селена.

   — Я мушу йти, — сказала я. Голос ще трохи тремтів мене, але тон, ні. Тон тримався, як і я. — У Харпера лекція. Я повинна бути присутня.

     Він дивився на мене так, ніби я щойно сказала, що збираюсь на пікнік після вибуху. Так, мене щойно намагались вбити. Так, я тремчу. Але я не зламалась. І не зламаюсь. 

   — Я вже пропустила частину роботи через нього. Через все це. Я не можу знову зникнути. Харпер на мене розраховує. 

     І я на себе — теж.

   — Селено… — він вдихнув, як перед довгою лекцією. — Тебе щойно намагались вбити. Можливо, вони будуть намагатися ще. Я не можу просто відпустити тебе.

     О, як мило. Захисник. Командир. 

   — Але я не можу просто сидіти. Я не жертва. І я не твоя підлегла, ти не можеш мені вказувати.

     Він тихо вилаявся. Я ледве стримала усмішку. Це було майже ніжно — його роздратування. Як теплий плед із колючками.

   — О, боги, дайте мені терпіння на цю жінку, — видихнув він.

     Я — ця жінка. І я не прошу терпіння. Я прошу свободи.

   — Гаразд, іди. Але не думай, що я дозволю тобі героїчно зникнути наодинці — не цього разу.

     Я вже хотіла заперечити, але він підняв руку. Театрально. Як завжди.

   — Не охорона. Не люди в чорному. Просто один цивільний, тихий, як тінь. Він буде поруч, мов тінь на стіні. Втручатиметься лише якщо все піде шкереберть.

     Я дивилась довго. Не на нього — на його рішучість На те, як він завжди намагається контролювати хаос. Його турбота приємна. Поруч з ним я в безпеці. На одного охоронця я погоджуся. Тому кивнула.

   — Один. І щоб не ліз. Харпер має думати, що я просто його помічниця, а не героїня шпигунського роману.

   — Він і далі думатиме, що все як і раніше. Хіба що в нього рентген у погляді.

     Я усміхнулась. Ледь. Але щиро. Звісно, він поставить не одного. Я знаю його. Він засадить аудиторію своїми людьми, як горіхи в торт. Але хай. Нам обом потрібна ця ілюзія контролю.

   — Добре. Але якщо він хоч раз мене зупинить — я сама з ним розберусь.

   — Навіть не сумніваюсь. І, чесно, я б хотів це побачити.

     Я кивнула. І пішла.

     Кожен крок — як по тонкому льоду. Коридори здавались чужими, мовби трохи зміщеними, як у сні. Я йшла повільно, зібрано, але всередині все тремтіло. Очі ковзали по обличчях, по дверях, по тінях. Чи не надто тихо? Чи не надто порожньо? Я шукала небезпеку, навіть там, де її не мало бути. Пальці стискали ремінець сумки — якоря, доказу, що я справжня, що я тут.

     Аудиторія була напівпорожня. Студенти запізнювалися. Я зайшла, як завжди — з нотатками, з планом, з внутрішнім страхом, що все розвалиться. Що я — розвалюсь.

     Професор Харпер вже був там. Високий, елегантний, трохи занадто впевнений у собі. Його усмішка — як завжди, трохи театральна, трохи тепла. Але сьогодні вона здавалась мені чужою, як світло, що падає крізь скло: красиве, але холодне.

   — Селено. Нарешті. Ми скучили, — сказав він, нахиляючись трохи вперед.

     Я зупинилась. Усміхнулась, але не щиро.

   — Я теж, — відповіла коротко. Це було правдою, але не повною.

   — Ти виглядаєш… по-іншому. Шлюб тобі пасує.

     Його слова — як лезо, загорнуте в оксамит. Я не відповіла. Просто підійшла до столу, розклала матеріали. Внутрішній голос шепотів: не ведись. Тримайся. Ти тут не для оцінок.

   — Я підготувала презентацію для сьогоднішньої теми. Можу запустити?

   — Звісно, — сказав він, і підійшов ближче. Його рухи — надто плавні, надто впевнені. Передав мені ще декілька нотаток, і я відчула, як напруга в мені зростає.

   — Ми всі хвилювались. Ти зникла так раптово. Я радий твому поверненню.

     Я кивнула, не дивлячись на нього. В голові — шум. Чи він щирий? Чи просто грає роль? Чи знає щось, чого не каже?

     Презентація запустилась. Я говорила чітко, зібрано. Студенти поступово підтягнулись, заповнюючи аудиторію. Їхні обличчя — звичайні, втомлені, зацікавлені. І це заспокоювало. Лекція йшла гладко. Я відчула, як страх відступає, як тіло згадує ритм, як голос знаходить силу.

     Коли все завершилось, я зібрала роботи студентів. Папери, зошити, роздруківки — все в сумку. Вона стала важкою, як день, як тиждень, як рішення, які я приймала. Але я несла її. Вийшла з аудиторії, не озираючись. І цього разу — без страху. Лише з тишею, що трохи нагадувала спокій.

     На виході з корпусу я побачила знайому машину — чорний мерседес, той самий, яким я колись виїжджала з його гаража, залишаючи по собі відкриті ворота і закриті питання. Він стояв біля неї, спершись на дверцята, мовчазний, але присутній.

     Я підійшла. Сумка тягнула плече, як нагадування про день, про студентські роботи, про себе.

     Він не сказав нічого — просто зробив крок уперед і взяв сумку з моїх рук. Легко, як щось звичне. Як щось, що більше не треба пояснювати.

     Я сіла поруч. Мовчки. Але тиша між нами вже не була стіною. Вона була простором, у якому можна дихати.

   — Як пройшло? — запитав він, не відводячи погляду від дороги.

   — Краще, ніж початок дня. Хоча це не надто складно, — я зітхнула, притискаючи пальці до скронь.

   — Таке важко переплюнути, — сказав він з ледь помітною усмішкою. Але в голосі — обережність. Він знав.

     Машина рухалась плавно, але я відчувала кожен поворот, кожен удар коліс об асфальт — як поштовх у грудну клітку. Я дивилась у вікно, але бачила не дерева, не дорогу — бачила себе. Ту, що була до всього цього. Ту, що вірила, що світ — це вибір, а не пастка.

     Його рука лежала на кермі. Спокійна. Впевнена. Як і він. Але я знала — всередині він кипить. І лише через мене.

     Я хотіла сказати, що мені страшно. Що я не знаю, як бути. Що я не знаю, чи зможу завтра знову прийти на роботу і дивитись в очі тим, хто бачив, як мене хитало, але не знали від чого. Як вдавати що все гаразд. Як жити в світі де до тебе можуть просто прийти і застрелити. 

     Але я мовчу. Бо він і так знає.