43. Селена.

     Я прокидаюся повільно, якби тіло ще не вирішило, чи варто повертатися в реальність. Світло пробивається крізь штори — м’яке, ранкове, не настирливе. Я простягаю руку — і торкаюся порожнечі.

     Його нема.

     Простирадло поруч ще тепле, але вже без нього. Я сідаю, ковдра ковзає з плечей, і погляд падає на тумбочку. Там — аркуш, складений навпіл. Я беру його, розгортаю. Почерк знайомий, трохи нахилений, якби поспішав, але не хотів бути недбалим.

    «Пробач, що не дочекався. 
     Водій чекатиме внизу — він знає, куди тебе відвезти.
     Я заберу тебе з університету ввечері.
     Обіцяю. — К.»

     Я тримаю записку в руках, якби ж вона могла відповісти на всі запитання. І раптом розумію: я не зла. Я не розгублена. Я просто… є. У цьому ліжку, в цій тиші, з його словами на папері — і з собою, яка вже не боїться тут бути.

     Ранкове світло просочується крізь штори — м’яке, розсіяне, воно лягає на підлогу плямами тепла, але до мене ще не доходить. Я сіла на ліжку. Ноги важкі, як після довгого сидіння в страху. 

     Дихнула глибше. 

     Це просто день. Просто університет. Просто я, — кажу подумки, ніби вголос. Але голосу немає. Є тільки я — оголена, жива, трохи інша, ніж учора.

     Я встала з ліжка, ковдра сповзла на підлогу, залишивши після себе тепло. Кроки босоніж — обережні, якби я щойно навчилась ходити в новому тілі. Ванна зустріла мене тишею і холодом плитки. Я відкрила кран, вода потекла — прозора, свіжа, трохи різка. Вмилася, і пальці ковзнули по щоках, змиваючи ніч, але не її значення.

     Ще стою перед дзеркалом, але вже знаю — треба рухатись. Одяг не чекає на вішалці. Вчора я нічого не розклала. Коробки стоять біля стіни в кімнаті яку він назвав моєю, мовчазні, закриті, якби самі не знали, що в них.

     Перебігаю коридор босоніж, підлога холодна, але вже не неприємна. Відкриваю першу — там книги, друга — косметика, третя нарешті видає щось схоже на одяг. Я перебираю речі, тканина ковзає між пальцями, деякі ще пахнуть домом, інші — подіями, які я не забуду.

     Зібрала волосся в пучок — туго, щоб не розсипалось, як думки. Макіяж — мінімальний: трохи тону, трохи тіней, ніби я просто студентка, просто помічник професора, ніби це простий день, просто звичка. Обираю джинси, светр, той самий, що носила раніше. Все має виглядати звично. Все — крім мене.

     Я виходжу з будинку, сонце вже торкається верхівок дерев, але повітря ще свіже. Біля тротуару стоїть знайоме біле Audi — те саме, на якому ми повернулися з будиночка в лісі. Водій стоїть поруч, відкриває двері. Я кидаю на нього швидкий погляд — перевіряючий. Усміхаюся кутиком губ, він відповідає так само — коротко, без зайвого. Сідаю, мовчки. Двері зачиняються з м’яким клацанням, і тиша в салоні здається надто акуратною після цієї ночі.

     Через кілька секунд дістаю телефон. Пальці ковзають по екрану, і я набираю:

     «Дякую за записку. Наступного разу залиш мені ще й інструкцію, як не відчувати себе покинутою. І, ще — наступного разу я поїду сама. Без водія.»

     Натискаю «відправити» і дивлюсь у вікно. Місто рухається, якби нічого не сталося. Але в мені — щось точно сталося. Відповідь приходить майже одразу. Я навіть не встигаю зробити вдих.

     «Я не дозволю їздити тобі громадським транспортом. Доведеться мені подарувати тобі машину. Я бачив наслідки твого водіння, тож і водія теж.»

     Я закочую очі, але посмішка вже на обличчі. Те, як він пише — це як доторк, як продовження ночі, тільки в словах. Бачу, що вже доїжджаємо до кампусу. Тож набираю останнє повідомлення:

     «Машину, можливо, прийму. Водія — ні. Гаражні ворота заміниш ще раз.»

     Відповідь приходить, коли я вже кладу руку на ручку дверей:

     «А ти плануєш знову їх виламати? Я подумаю чи приймаю умови. Але я точно залишаю за собою право підвозити тебе.»

     Хмикаю. Водій чемно виходить, відкриває двері. Я виходжу, і в голові ще звучить його останнє речення.
«Право підвозити тебе» — звучить як щось більше, ніж просто про машину.

     Виходжу з машини, двері зачиняються за спиною, і звук тепер здається надто гучним. Біле Audi рушає з місця, а я залишаюсь — сама, перед входом до університету. Кампус знайомий до дрібниць: тріщина в сходах, запах кави з буфету, голоси, що лунають з вікон. Але сьогодні все це — ніби трохи не моє.

     Я роблю перший крок. Підбори голосно цокають по плитці, і кожен звук — як удар по тиші. Вхідні двері відчиняються легко, але повітря всередині — густе. Коридори — знайомі, але зараз здаються чужими. Я йду повільно, не тому що боюся, а тому що сприймаю кожен погляд — як сканування.

     Люди дивляться. Хтось — з цікавістю, як на сюжет, що вирвався з чуток. Хтось — з осудом, якби я зрадила їхнє уявлення про правильне. Хтось — з мовчазним запитанням в очах: «Це вона? Та сама?» І це так він подбав про мою репутацію? Я ж тримаю спину рівно. Плечі — трохи напружені, але осанка ідеальна. Усмішка — ледь помітна, більше для себе, ніж для них. Я не зупиняюсь. Не озираюсь. Не пояснюю.

     Усередині все змішане. Ніби я одночасно з бронею і без шкіри. Я влювлюю такі ж погляди, якими дивляться на нього. Коли бояться. Я йду далі, і з кожним кроком — трохи більше себе, трохи менше тіні.

     У своєму кабінеті мене вже чекала куратор. Сиділа за столом, але, щойно я зайшла, підвелась — з формальності і з чогось схожого на тривогу.

   — Селено. Ми… раді тебе бачити. Як у тебе справи?

   — Все добре, — відповіла я спокійно. — Спершу захворіла, потім були особисті обставини. Але я вже повернулась.

     Вона кивнула, але чомусь не сіла. Погляд залишався уважним, можливо навіть надто довгим.

   — Поки тебе не було нам надходив запит від адміністрації. Твою кімнату в гуртожитку перевіряли. Формулювання було «з міркувань безпеки». Ти щось про це знаєш?

     Я похитала головою.

   — Ні. Можливо, просто збіг. Можливо помилка. Я не в курсі.