42. Селена.

   Його подих ще теплий на моїй шкірі, але тиша між нами вже інша. Я лежу нерухомо, слухаю, як серце б’ється в грудях, і не знаю, чи це страх, чи щось більше. Повітря між нами — густе, як перед грозою.

     Моє тіло ще пам’ятає його — як він нахилявся, як шепотів моє ім’я, як затримував подих, коли я торкалась його шиї. Я хотіла його. Я впустила його. І тепер — лежу поруч, оголена не лише тілом, а й довірою. Коли я повертаюся до нього, ковдра частково ковзає з плечей, торкається стегон і падає на простирадло. Він сидить на ліжку, трохи нахилившись, пальці сплетені між колінами, спина напружена. Виглядає як той, хто щойно виграв щось важливе — і не впевнений, чи заслуговує на це.

   — Куди ти ходив учора? — питаю. Голос мій спокійний, але всередині — буря. Я простягаю руку, торкаюся його плеча. — Тільки-но одружився — а вже втікаєш? Сподіваюся, вона хоча б готує краще за мене.

     Він повертає голову, погляд ковзає по моєму обличчю, зупиняється на губах. Усміхається — кутиками рота, ледь-ледь.

   — Втікаю, звісно. Але вона теж визнала, що я надто багато думаю про тебе. Довелося назад повернутися.

   — Ммм. Розумна жінка. — Я дивлюся на нього довше, ніж треба. Пальці ковзають по його плечу, зупиняються на ключиці. — А тепер без жартів. Куди?

     Він не одразу відповідає. Потім зітхає, проводить рукою по волоссю, як завжди, коли шукає слова.

   — Я скликав засідання. Голів кланів. У залі, де всі говорять, але ніхто не слухає.

   — Романтично, — кидаю я, сідаючи позаду. Коліна торкаються його стегна. — І що ти там робив? Пропонував нову мапу світу?

     Він усміхається. Ледь. Але я бачу — йому не до жартів. Погляд стає глибшим, як вода перед бурею.

   — Я запропонував їм свою версію контракту, за який вони тримаються зубами. І поставив умову: твоя недоторканність.

     Я завмираю. Долоні стискаються в тканину ковдри.

   — Для мене? — питаю. Голос ламається. — Ти ж міг просто… не втягувати мене.

   — Міг, — каже він. — Але тоді б усе залишилось як є. А я більше не витримував «як є».

     Я повільно сідаю, ковдра остаточно сповзає на ліжко, оголюючи мене повністю. Шкіра стикається з прохолодним повітрям, але я не тремчу. Потім обережно встаю, йду до вікна, ступаю босоніж по дерев’яній підлозі, ніби це мій дім. Торкаюся холодного скла, пальці залишають слід — як доказ присутності, як підпис на моменті.

     Відображення у вікні оголене, і мені дивно. Не тому, що він бачить мене такою — а тому, що я сама себе бачу. Спокійно. Без захисту, без напруги. Навіть із собою я не була такою — відкритою, тихою, прийнятою. І це мене лякає менше, ніж мало б.

   — А як же твоя ідеальна наречена — Вівʼєн? Здається, це вона мала бути тут, не я. Все було б простіше. 

   — Ревнуєш? Як мило. — Він підводиться, підходить ближче, зупиняється за моєю спиною. Його тепло вже не просто присутність, а вибір. Його руки торкаються моїх плечей, ковзають вниз, обережно, ніби він боїться зруйнувати щось крихке. Потім — накривають мої груди. Я ж не рухаюсь. 

   — Так, Вівʼєн мала бути тут. Бо так вирішили за мене. Бо так було найпростіше. Вона донька правої руки старої, ідеальна фігура, але лише на шахівниці. За весь час я так і не зміг побачити в ній людину.

     На цих словах він залишає поцілунок на моїй шиї — повільний, теплий, не вимогливий. Його дихання лоскоче шкіру, і я відчуваю, як щось у мені стихає, а щось інше — прокидається. 

     Я обертаюся до нього. Повільно, ніби кожен рух має значення. Наші погляди зустрічаються. Він стоїть близько, надто близько, щоб брехати. Його очі — темні, глибокі, мовчазні. У них — не виправдання, не страх, не гра. У них — я.

   — І ти від неї втік? — Продовжую.

   — Я вибрав, — каже він. — Вперше. І вибрав тебе.

      Він піднімає руку, торкається мого обличчя — подушечками пальців проводить по щоках, ковзає до підборіддя, зупиняється на ключиці. Його дотик — неволодіючий, а впізнаючий. Я не відводжу погляду. Не цього разу.

   — А цей контракт, що це? — питаю. — Що означає, ти запропонував свої умови?

   — Північний контракт — це угода з дияволом, укладена з японським кланом. Колись я розповім про них детальніше. Та головне, що тобі варто знати: попереднього «гаранта» стратили за одну-єдину помилку. І тепер їм конче потрібен новий. Цього разу вони прагнуть не тиші, а видовища. Для цього потрібна постать із такою ж кількістю зв’язків і сфер впливу, як у мене. Вибір стояв між мною та старою. Але мій спадок — більший… твій спадок. Про це ніхто не здогадується. Тож ситуація лишається хиткою, і саме це поки грає мені на руку.

   — Чудово, — усміхаюсь я з холодною грацією. — Завжди мріяла про шлюб із чоловіком, життя якого може обірвати один невірно поставлений штрих ручки. Мій штрих, як я розумію. Іронія долі — бути тією, чий підпис важить більше за всіх хто зараз при владі.

     Я кладу долоню на його груди. Серце б’ється рівно й упевнено, немов відлуння сили. Воно звучить для мене — кожен удар, як обіцянка, як виклик, як жар, що тримає нас обох. 

   — А я завжди мріяв про дружину, яка не боїться жартувати, коли все горить. А зараз… ходімо. Тут холодно.

     Він дивиться на мене довше, ніж слід, і раптом піднімає мене на руки, заносячи в ліжко так, ніби це його право й виклик водночас. Наші тіла зустрічаються — шкіра до шкіри, тепло до тепла. Його рука ковзає по моїй спині, повільно, уважно, зупиняється на талії, бо він вже вивчив, де мені спокійно. Я кладу голову йому на плече, вдихаю його запах — трохи диму, трохи нічної тиші. Він нахиляється, обережно, щоби не зрушити мене, і я відчуваю, як його щока торкається мого волосся. Ми мовчимо. Але ця тиша — не порожнеча. Вона — як обійми, в які не треба просити дозволу.

   — Скажи мені, — прошепотіла я, дивлячись йому просто в очі. — Я й досі лишаюся твоєю грою? Чи справді я варта всіх цих зусиль? Чому ж ти досі не тікаєш…

     Він мовчить. І я чекаю. Але цього разу — не з тривогою. А з правом знати. У його очах — щось, що не вкладається в слова. Потім повільно каже: