39. Крістофер.

     Важкі двері маєтку зачинились за мною з глухим звуком, що нагадував вирок. Повітря всередині — густе, як завжди. Тут не дихають — тут витримують. Мармур блищить, портрети предків дивляться згори, наче перевіряють, чи я ще гідний носити своє ім’я.

     Я пройшов повз хол, де кожен крок лунав надто голосно. Цей дім ніколи не приймав слабкість. Він її виявляє, як сканер. І сьогодні я не мав права на жоден збій.

     Колись я бігав тут босоніж, ховаючись за колонами, уявляючи, що це фортеця, яку я мав захищати. Цей хол був моїм — не як спадкоємця, а як дитини, що вірила: мармур може бути теплим, якщо торкатися його з любов’ю. Я був єдиною дитиною. Улюбленою. Колись. Потім в мить усе змінилось. Хол став як музей чужої влади. Я — гість. Не запрошений. Просто той, кого терплять, бо ще потрібен.

     Охоронець біля сходів кивнув — коротко, без емоцій. Він знає, куди я йду. Всі знають тут. 

     Бібліотека — її тронна зала. Там вона править не словами, а поглядом. Я піднявся сходами, відчуваючи, як напруга стискає плечі. Це не просто зустріч. Це — перевірка. І я вже не той, ким відкривав ці двері в останнє.

     Її святиня зустріла мене звичним запахом — старе дерево, шкіра, пил. Тут час не рухається. Він застиг у корінцях книг, у тиші між словами, у її погляді через увесь зал.

     «Ба» сиділа в кріслі, як завжди — рівна спина, зібране волосся, темно-синій костюм, що нагадує уніформу. Очі — холодні, як лід, що не тане навіть під вогнем. Її руки лежали на підлокітниках, мов на троні. Пальці — тонкі, але сильні, з кільцем, яке я пам’ятаю з дитинства: чорний камінь, що завжди здавався мені оком, яке бачить усе.

    Колись я боявся цього крісла. Боявся проходити повз цю кімнату, боявся заходити сюди, бо знав — там вона. І якщо я зробив щось не так, вона ламала мене. Деколи просто дивилась. Тим, який змушував тебе сумніватися в усьому, навіть у власному імені. А деколи жорстоко била. За найменший прояв емоцій.

    Вона ніколи не обіймала. Ніколи не казала «молодець». Її любов — це контроль. Її турбота — це стратегія.

   — Нарешті, — сказала вона, спопеляючи мене поглядом через всю кімнату.

   — Боялась померти і не дочекатися? — відповів я, ступаючи ближче.

   — Я ще тебе переживу.

   — Це факт.

     Вона не усміхнулась. «Ба» не усміхається. Вона оцінює. Погляд ковзнув по мені, як скальпель.

   — Ти нарешті вирішив виглядати як дорослий?

   — Не тільки виглядати.

   — Заради неї?

   — Завдяки їй.

     Пауза. Вона не любить, коли її слова не мають сили.

   — Ти порушив угоду.

   — Я створив нову.

   — Без дозволу.

   — І без страху.

     Вона підвелась. Повільно, як завжди. Її рухи — як постанова. Як прописаний сценарій. Чіткі. 

   — Тоді чому ти тут, якщо не боїшся? — Пауза. — Ти граєш у небезпечну гру, Крістофере.

   — Я нарешті граю на своїх правилах.

     Вона підійшла ближче.

   — І чого ти хочеш досягти? Ти не хочеш приймати спадок, але і залишати мені його не бажаєш. Ти не хочеш працювати на благо родинних цінностей, але без вагань ними користуєшся. Ти не поважаєш моє слово, але поки що ховаєшся за мною. 

     Її очі звузились.

   — То чого ти хочеш? 

   — Безпеки для неї. І свободи для нас.

     Тиша між нами — як поле бою. І я не відступлю.

   — Ти завжди тішив себе марними надіями...

     Вона не продовжила, лише тихо рушила коридором, і я пішов слідом. Кроки старої — рівні, впевнені, як удари годинника. Цей маршрут я теж знав напам’ять: повз портрети, повз двері, які ніколи не відкриваються без дозволу.

     Зала засідань — як серце імперії. Тут не сперечаються. Тут вирішують.

     Вона зупинилась перед дверима, кинула короткий погляд через плече:

   — Пам’ятай, хто тут головний.

   — Поки що, — відповів я спокійно.

   — Коли представиш нового спадкоємця, поговоримо.

      Відчинила двері. Всередині — довгий стіл, темне дерево, важкі крісла. Голови кланів уже чекали. Погляди — насторожені, але стримані. Вони вміють читати сигнали. І сьогодні — сигнал був новий.

     Я зайняв своє місце. Не поруч із «Ба» — навпроти. Це теж був своєрідний сигнал. Вияв сили. 

   — Я говоритиму першим, — сказав я, не чекаючи дозволу.

   — Цікаво, — промовила Ба, сідаючи. — Подивимось, чи варте воно нашого часу.

     Я відкрив папку.

   — Північний контракт, ви всі знаєте що це. — В залі запала тиша. Хтось коротко кивнув, а хтось випрямив спину. — Це не просто угода. Це вузол, на якому тримається наша стабільність. Зараз Японці хочуть доступ до коридору, але не довіряють нашим умовам. Їм потрібна гарантія. І я — єдиний хто таку гарантію їм надасть, ту, яку вони визнають.

     Я говорив чітко, без пауз.

   — Я беру на себе весь ризик. Без ваших людей. Без ваших перевірок. Я закриваю угоду сам. І я вже почав.

     Погляди навколо — змінювались. Хтось знову кивав. Хтось стискав губи. Стара мовчала. Але її пальці злегка стиснулись на підлокітнику.

   — Це моя умова, — продовжив я. — Ви отримуєте контракт. Я отримую недоторканність для неї.

   — Ти торгуєшся з нами? — її голос як вибух у тиші, але він був рівним, як лезо.

   — Я пропоную. І ви знаєте, що без мене цей контракт не зрушиться.

     Пауза.

   — І чим ти такий особливий, — сказала Ба, нахилившись трохи вперед. — Мені все ще нудно.

   — Нагадую, що я той хто досі не дав їм піти, я все ще той, хто досі тримає баланс. І сьогодні або я диктую умови, або ви втрачаєте усе.

     Вона ледь смикнула кутиками губ — не усмішка, а тінь наміру. Наче чекала цього моменту давно. І здається, лише я це помітив.

     Коли я закінчив говорити, у залі запала тиша. Не та, що означає згоду. Та, що передує сміху.

     Першим заговорив старий Геллер, голова східного клану — сивий, з гострими очима, які завжди шукають слабкість.

   — Ти щойно назвав умовою… дівчину? — його голос був спокійний, але з отрутою. — Це новий рівень сентиментальності, Крістофере.