40. Селена.

     Сон тільки-но почав набирати глибину, коли почулося легке постукування. Не настирливе — обережне, майже вибачливе.

   — Я не сплю, — сказала я, ще лежучи в ліжку.

   — Точно? — відповів він. Голос був тихий, трохи хриплий.

     Я відчинила.  

     Крістофер стояв у коридорі, злегка нахилившись, як той, хто не хоче будити тишу. Очі — втомлені, але живі. Усмішка — ледь помітна, кутиками губ. Та, що з’являється тільки після бою.

     — Я дико зголоднів, — сказав він. — Хочеш приготувати щось зі мною?

    Я не відповіла одразу. Хвилину подумала. А потім просто кивнула. І ми рушили на кухню — босоніж, мов діти, які крадуть ніч у дорослих.

     На кухні було тепло. Не лише від плити — від нього.
Він рухався неквапливо, з тією врівноваженістю, що народжується не з досвіду, а з внутрішньої зібраності.
Здавалося, він знає кожен кут цього простору, кожен звук, кожну тінь. Його присутність не вимагала слів — вона просто була, як частина дому, як частина вечора.

     Зараз він виглядав інакше. Домашній. Чорна майка облягала плечі, оголюючи руки — сильні, з чіткими лініями, як у людини, яка звикла тримати вагу. І не лише фізичну. Піжамні штани трохи сповзали, тримаючись на міцних бедрах, що рухались плавно, коли він нахилявся до столу, відкривав шафку, шукав щось у холодильнику. Його волосся було розкуйовджене — неохайно, але живо. Наче він щойно підвівся з думок, а не з ліжка.

     Я спостерігала, як він ріже помідори. Рівно, точно, мов автоматично. Але час від часу його рухи завмирали. Погляд ставав далеким, ніби він провалювався в якісь внутрішні глибини. І тоді — знову повертався. Наче нічого не сталося. Наче ніч не має права торкатися його болю.

     Ці миті — короткі, але я їх бачу. Я не знаю, де він був. Не знаю, що сталося за цими стінами, поки я спала. Але щось у ньому змінилося. Його тиша — не спокій, а зусилля. Наче він тримається за цю кухню, за ніж у руці, за мене — щоб не розсипатись. Він тут, поруч. Але частина його ще десь там. У темряві, куди я не маю доступу.

   — Хочеш допомогти? — запитав він, простягаючи мені дошку з овочами.

   — Ти ж пам’ятаєш, що мої кулінарні таланти — це ще проєкт у розробці. Тобі настільки зле, що ти готовий ризикнути життям?

     Він усміхнувся — щиро, широко, з тією теплотою, що розтоплює напругу. Потім мовчки підсунув мені ніж і дошку з овочами, запрошуючи до спільної тиші.

— Дозволь, — сказав він, і я відчула його за спиною. Рух — м’який, майже непомітний, але достатньо близький, щоб тепло його тіла змішалось із моїм.

     Його руки лягли поверх моїх — обережно, з теплом, що не вимагало, а підтримувало. Він наблизився, і я відчула його груди на своїй спині — не тиском, а присутністю. Його пальці повторили лінії моїх, мовби вчилися моїй тиші. Я могла б відступити, нагадати про межі, про простір. Але не зробила цього. Бо в цю мить — я хотіла бути там, де він був. 

   — Ось так, — прошепотів він, нахилившись ближче. Його голос торкнувся мого вуха, теплий і спокійний. — Не поспішай. Ніж має йти м’яко, ковзати по поверхні, а не рубати.

     Я слухала його. Нарізала овочі. А серце — зрадницьки пропустило ще один удар. Ми стояли так кілька хвилин: перець, кабачки, трохи цибулі — прості речі, які раптом набули значення. Він часом коригував мої рухи — м’яко, без слів. Іноді просто мовчки спостерігав, ніби вивчав мене заново. А я не могла зосередитись. Бо кожен його дотик — це був новий рядок у моїй внутрішній історії. Ненаписаний, але вже справжній.

     Коли я закінчила, він відступив. Тихо, майже непомітно — так само, як і наблизився. Його тепло, що щойно було за моєю спиною, зникло. Повітря стало прохолоднішим, простір — ширшим, але порожнішим. Я не озирнулась. Просто стояла з ножем у руці, дивлячись на овочі, які вже не вимагали уваги.

   — А тепер — на плиту, — сказав він, і я спостерігала, як його руки впевнено пересипають овочі зі дошки на гарячу поверхню. І у цьому його русі було щось заспокійливе. 

     Ще кілька впевнених рухів лопаткою — і овочі на сковорідці зашипіли, вкриваючись золотистою скоринкою. Крістофер нахилився, вдихнув аромат, задоволено кивнув.

   — Готово, — мовив він, і в його голосі вперше за вечір прозвучала справжня легкість. — І виглядає, і пахне чудово. Ти впоралась.

     Він відійшов до полиці, витер руки рушником, потім — до музичного плеєра на підвіконні. Натиснув кнопку. У повітрі розлилися м’які акорди — щось джазове, з теплим ритмом, що не заважав, а доповнював. Кухня наповнилась звуком, як водою — спокійно, повільно, без напору. А тоді повернувся до плити, взяв тарілки, розклав овочі. Рухався легко, мовби танцював у своєму просторі. А я дивилась — і не могла не усміхнутись. Бо ця мить була справжньою. І я була в ній.

     Ми сіли один навпроти одного. Свічка між нами кидала тремтливе світло, і кожен її відблиск ніби торкався чогось у мені — незахищеного, справжнього. Він їв повільно, зосереджено, ніби смакував не лише їжу, а й сам момент. Іноді поглядав на мене — спокійно, без очікувань. У його погляді не було потреби щось пояснювати. Просто присутність. Така, яка не тисне, не вимагає — але тримає.

     Я намагалася зосередитись на тарілці, але кожен його рух, кожен ковток — відгукувався в мені. Мовчання між нами не було порожнім. У ньому жила довіра. І затишок, що ставав стабільністю.

   — Ну, якщо ми обоє ще живі — значить, я не зовсім отруїла вечерю. Це вже прогрес.

   — Ти не просто не отруїла — ти створила щось їстівне. Я вражений.

   — Це звучить як комплімент, але цю смакоту ми приготували разом. 

     Крістофер усміхається, піднімаючи брову. Він відсуває тарілку, кладе лікті на стіл, нахиляється трохи вперед — не нав’язливо, але достатньо, щоб я відчула тепло його погляду.

   — Ага. Але я ж не можу сам себе похвалити — це було б не так чарівно.

   — А я думала, самозакоханість — твоя суперсила. — коли це кажу, зберігаю максимальну серйозність. Принаймні намагаюсь. Хоча кутики губ уже зрадницьки тремтять.