37. Крістофер.

     Вів машину мовчки. Вона спала, притулившись до вікна, плед обіймав плечі, а термос ще парував. Погляд ковзав у її бік лише зрідка — не для контролю, а щоб переконатись: дихає рівно, не здригається уві сні.

     Дорога тягнулась крізь ліс, що ще не прокинувся. Туман стелився низько, як ковдра, що не хоче відпускати. Гілки рипіли, ніби розтягувались після сну, а птахи тільки прокидалися, тільки шурхіт, тільки дотики вітру. Асфальт — вологий, блискучий. 

     Кожен поворот — потенційна пастка. Кожна машина, що наближалась — можлива загроза. Очі ковзали по дзеркалах, по узбіччях, по номерах. 

     Рука несвідомо потягнулась до зброї під сорочкою. Ніби мозок перевіряв: чи вона ще там. Чи все ще є шанс на контроль, якщо межу буде порушено.

     Повідомлення прийшло ще зранку. Анонімне. Жодного імені. Але я відразу впізнав її слід. 

     «Ти зробив свій вибір. І я зроблю свій. Ти забрав у мене не лише ім’я, а право. Не думай, що я мовчатиму. Те, що належить мені — повернеться. А решта — згорить.»

     Слова — як лезо, що ковзає по шкірі: не ріжуть, але залишають слід, який пече. Вівʼєн. Вона не пробачила мені відмову. І коли дізнається, що все, що їй обіцяли, тепер належить Селені — не зупиниться. Вона не піде напряму. Вона діятиме через дівчину.

     Поки це між нами. Я знищив її репутацію. Розірвав заручини. І я знаю, на що вона здатна. Її помста — не порив, а точна стратегія. Селена — її шлях до мене. Її мішень. Її інструмент. Я мушу бути швидше. Бо якщо Вівʼєн дізнається, дізнаються усі, а тоді я можу не встигнути. І тоді руду знищать першою.

     Вівʼєн не просто ображена. Вона вже рухається. І я знаю: її удари будуть точні, холодні, безжальні. Без права на помилку.

     Руки на кермі — міцно, без напруги, але готові. Якщо буде удар — я маю встигнути. Якщо буде спроба — я маю зупинити. Бо Селена не знає, наскільки близько небезпека. І не повинна знати.

     Вона спала спокійно. І це було добре. Бо світ навколо — вже не спокійний. І я не той, хто може дозволити собі слабкість.

     Щойно ми наблизились до дому, всередині все стиснулось. Не від страху — від того, що я сам створив для неї пастку. Цей дім — мій захист, моя маска. А вона входить у нього як дружина. Як власниця. За контрактом, який мав дозволити мені втекти. Але тепер він — її мітка.

     Заглушив двигун. У салоні запала тиша, така щільна, що здавалося — навіть повітря зупинилось. Вона ще спала, притулившись до вікна, тепла ковдра огортала плечі, термос парував, зберігаючи тепло, яке я приготував для неї.  

     Нахилився трохи ближче. Пасмо волосся впало на щоку, і я прибрав його — обережно, ніби торкався не шкіри, а спогаду. Її обличчя було спокійним, майже дитячим у цій тиші. Пухкі губи трохи розслаблені, ластовиння на щоках — тепле, живе, справжнє. Я дивився на неї довше, ніж дозволено. Довше, ніж безпечно. Це був не просто погляд. Це було милування. Не як у чоловіка, що хоче — як у того, хто боїться втратити. Бо вона — не з цього світу. Не з мого. І саме тому я не маю права на неї. Але тепер мій обов’язок — захистити. Бо я сам у всьому винен. 

     Її зелені очі розплющились повільно. Вона не здивувалась. Просто подивилась на мене — сонно, м’яко, без запитань. І я відчув, як щось у мені стислося. Не бажання. Щось глибше. Захват.

   — Ми на місці, — сказав я. І вона кивнула.

     Я вийшов першим. Повільно, без поспіху — щоб не зламати тишу, яка ще трималась між нами. Обійшов машину, відчинив їй двері. Як жест ввічливості — як запрошення. Як очікування.

     Не дивився прямо. Лише краєм ока — на її рух, на вагання, на те, як вона торкається порогу. Її крок — не просто вихід із машини. Це був вибір. І я мусив дати їй простір зробити його сама.

     Її погляд ковзнув убік — на гаражні двері. Ті самі, що колись вона вибила, коли втікала на моїй машині. Їх замінили на нові. Міцніші. Але я бачив, як вона дивиться — не на метал, а на пам’ять. На момент, коли була готова прорватися крізь усе, аби втекти від мене.

   — Нові? — кинула вона, не дивлячись на мене, але я бачив, як її погляд знову затримався на тих дверях.

     Я зупинився, не доходячи до неї. Півкроку — достатньо, щоб бути поруч, але не нав’язливо. І сказав рівно, без усмішки, без натяку на емоцію:

   — Ти потурбувалась, щоб попередні не підлягали ремонту. Ці надійніші.

     Вона хмикнула, не змінюючи тону:

   — Ага. Приємно знати, що моя поява веде до корисних змін тут.

     На мить затримав погляд на її профілі. Ледь зрушив плечима, як від незначного пориву вітру. Усмішка — не повноцінна, лише тінь на губах. Бо вона мала рацію. Її поява — це зміна. І я змінююсь разом із нею, хоч би як опирався.

     Погляд ковзнув по фасаду дому. Охорона — непомітна, але активна. Вікна — тоновані, сигнал ізоляції працює. Сигналізація по периметру увімкнена. Все, як треба. Але щось у мені все одно не давало спокою. Бо навіть найміцніші двері не захищають від того, що вже проросло всередині.

     Ми піднімались сходами — повільно, рівно. Вона йшла попереду, я — трохи позаду, на відстані, яка не тисне, але дозволяє бачити більше, ніж слід. Погляд ковзав по її спині, по лінії плечей, по вигинах, які ховалися під тканиною. Маленьке тіло — зібране, мовчазне, але в кожному русі — впевненість і вразливість водночас.

     Я дивився майже нав’язливо — дозволяв собі бачити. Як рухається її талія, як вона ступає легко, майже беззвучно. Як простір навколо неї змінюється — ніби притихає. Повітря ставало іншим, коли вона проходила повз. І я ловив ці зміни — не очима, а шкірою.

     Нарешті вона біля дверей на які я їй вказав. Вона увійшла всередину, не озираючись. Я залишився на порозі, не переступаючи поріг, межу. Це її територія. Її вибір. І я не мав права торкатись того, що вона ще не дозволила назвати спільним.

     Погляд ковзнув за нею — як контроль, як підтвердження: вона всередині, вона в безпеці. І цього було достатньо.