38. Селена.

     Після обіду я стою перед дверима своєї кімнати в гуртожитку, тримаю ключ у руці. 

     По дорозі сюди я трохи розпитала Крістофера про Марту. Виявилось, вона працювала ще на його батьків. Після їхньої смерті він переживав це важко. А його бабуся вирішила, що він надто прив’язаний до Марти. Що вона робить його надто м’яким. І тому звільнила її.

     Яким треба бути чудовиськом, щоб забрати в дитини останній якір. Останню крихту спогадів.

     Коли Крістофер подорослішав, він домігся, щоб стара офіційно продала йому материнський будинок. Не подарувала — саме продала. Як він пояснив, це було принципово: жодних прав, жодного контролю з її боку.

     Гроші він використав із маминого капіталу — спадку, який не входив до родинного надбання, а перейшов безпосередньо до нього. Тепер він повністю автономний. Лише спадок від якого він намагався втекти. А тепер спадок мій. По контракту, який я підписала. 

     Саме в тому будинку він тепер живе. І щойно переїхав — одразу повернув Марту. Найняв її знову. Як знак. Як вибір.

     А мій вибір зараз просто переді мною. За дверима до моєї кімнати в гуртожитку. Крістофер стоїть позаду мене. Не торкається, не говорить. Просто є. Як охоронець, як тінь, як нагадування про те, що я не сама. І що до цього я мушу звикнути.

     Ключ клацнув у замку, і двері повільно прочинились. Запах — знайомий. Моя ковдра, мій чай, мій безлад. Все на місці. Але я — вже не та. І це лякає бо речі лишились, а я — ні. Я вже не вписуюсь у цей простір, як раніше. Я — наче гість у власному житті.

     — Ти можеш зачекати в машині, якщо хочеш. — я промовила, дивлячись уперед.

     — Ні. Я буду тут, з тобою. Не заважатиму.

   Він сів на той самий диван.
Я пам’ятаю, як колись обробляла там його рани. Як тремтіли мої руки, як він мовчки стежив за кожним рухом. І як несподівано, майже пошепки, спитав: «Ти переслідуєш мене?»

     А вийшло усе якраз навпаки.

     Тепер він сидить тут, дивиться, як я збираю речі. Як залишаю старе життя в минулому. Життя яке я так старанно для себе будувала. Книжки, ноутбук, косметичка, старий светр, який пахне домом. Я складала все мовчки. Але всередині — буря. Не через речі. Через нього. Через себе поруч із ним.

     Коли я закінчила він мовчки, взяв повну коробку, поніс її до машини. Я дивилась йому вслід і ловила себе на думці, що він для мене вже не чужий. Що він — частина мого нового життя. І серце знову пропустило удар. Не від страху. Від чогось іншого. Ближчого.

    — Решту коробок довезуть мої люди. Наші люди, — на цьому виправлені він зробив акцент. Не як запитання. Як факт, що вже набув сили.

     До будинку ми їхали мовчки. Я дивилась на гуртожиток, що зникав у дзеркалі. Він — на дорогу. Але я знала: він вловлює кожен мій подих. Як і я його. І це мовчання між нами більше не порожнеча. Це простір, де щось народжується.

    — Ти будеш в безпеці в моєму домі, — сказав він раптом.

    — Було б добре, якби я принаймі розуміла від чого ховаюсь. 

     Він не одразу відповів. Машина ковзала дорогою, і в тиші його голос прозвучав майже як зізнання:

   — Від того, що може статися, якщо я помилюсь. 

     Я стиснула пальці на колінах. Не тому, що боялась. А тому, що вперше почула в його голосі щось схоже на страх.

     Вечір на дім опустився тихо, майже непомітно. Світло за вікном розмилося в дощових краплях, що стікали по склу, мов хтось невпинно витирає сльози з обличчя міста. Я сиділа, загорнувшись у свою ковдру, за письмовим столом і слухала, як дім дихає — старими стінами, дерев’яною підлогою. Закінчувала конспект на завтра. 

     Моя рука рухалась по сторінці, але думки — розсипались. Бо з сусідньої кімнати — його голос. Спокійний. Впевнений. Той, що не потребує гучності, щоб бути почутим. Він говорив по телефону. Про щось буденне — можливо, про роботу, або про навчання. Але кожне слово звучало так, ніби він контролює не лише розмову, а й простір навколо.

     Я намагалась зосередитись на сторінках переді мною, але не могла.

     Погляд ковзнув на коробки біля стіни. Їх привезли  невдовзі після нашого повернення. Як він це робить? 

   «Можливо, тобі потрібна допомога, щоб розібрати хоча б частину коробок? Якщо так, то лише скажи.» запитав він, коли я проходила повз кухню. Він саме робив собі каву. Тон був нейтральний, але я чула в ньому щось ще, очікування. Я кивнула, не відповідаючи словами. Він не тиснув. Принаймі у цьому. 

      Я в котре повернулась до конспекту. Рука знову торкнулась сторінки. Але думки все ще були з ним.

     Потім — стукіт у двері.  

     Я підійшла до дверей і відчинила. Він стояв на порозі, мовчки, з чашкою чаю в руках — пар здіймався легкими хвилями, ніби дихав за нього. На ньому був чорний костюм без краватки, стриманий і бездоганний, як і він сам. Тканина лягала по тілу так, ніби знала, кому належить. Його погляд — рівний, спокійний. Без очікування. Без вимоги. Просто присутність. Просто жест.

     Але саме такі дрібниці — найнебезпечніші. Бо вони не кричать. Вони шепочуть. Про турботу, яку не афішують. Про увагу, яку не нав’язують.

   — Дякую, — сказала я. І взяла чашку.

     Наші пальці торкнулись. Ледь-ледь, як випадковий подих. Але цього вистачило, щоб щось у мені здригнулось. Серце спіткнулось, ніби не встигло за тілом. Шкіра під пальцями стала чутливою до кожної молекули тепла. Чашка — гаряча, але я відчувала не її. Відчувала його.

     Я не відсмикнулась. Навпаки — пальці залишились там, на межі дотику. Ніби чекали, що він скаже щось. Ніби я сама хотіла сказати щось, але не словами.

     Він заговорив першим: 

   — Мені треба ненадовго поїхати. Марта вже поїхала, і в домі залишишся тільки ти. Ти хочеш побути сама? Чи мені краще подбати, щоб хтось був поруч?

   — Якщо твій дім витримає мене, то я спокійно залишусь сама. Люди не потрібні.        

     Він усміхнувся — коротко, майже непомітно.