35. Крістофер.

     Я збрехав їй про роботу — сказав, що завалений справами. Вона не стала розпитувати, просто кивнула. А тепер вона спить у моєму ліжку, у моєму просторі. І дозволила мені бути поруч. Ніби знала, що мені потрібно не тиша, а її присутність.

      Монітор все ще світиться, хоч робота давно завершена. Я клацаю по файлах — не тому, що треба щось редагувати, а щоб не дивитись на неї. Насправді — я просто не знаю, як бути поруч, коли вона так близько і така справжня. Бо поруч із нею я втрачаю контроль. Бо поруч — це не просто фізично. Це бути в її тиші, в її снах, у її довірі. А я не певен, що витримаю.

     Її дихання рівне, спокійне. Ковдра трохи сповзла з плеча, оголивши лінію ключиці. Я не дивлюсь прямо — лише краєм ока, бо боюсь знову порушити щось крихке. Бо якщо гляну — все стане надто справжнім. Надто близьким.

     За вікном — глуха ніч. Та, що не має звуків, лише тиск темряви. Я підходжу, повільно, майже навшпиньки, і закриваю штори. Світло лампи залишається — тепле, жовте, заспокійливе. Я повертаюсь до столу, але вже не сідаю. Стою, дивлюсь на неї, і думаю, що, можливо, саме зараз вона найвразливіша до мене. І я — найменше готовий до цього. 

     Я стою між столом і ліжком. Між тим, ким був до неї, і тим, ким можу стати, якщо залишусь поруч. Не рухаюсь. Просто спостерігаю — мовчки, обережно, ніби цей погляд щось змінює.

     Спершу її дихання було рівним, трохи глибшим, ніж зазвичай. Я не надав цьому значення — просто слухав, як ніч дихає разом із нею. А потім вона сіпнулась. Ледь помітно. Як короткий імпульс, що проходить крізь тіло. Ніби щось у сні торкнулося її занадто близько.

     Вона досі міцно спала, але щось у її обличчі змінилось. Брови зсунулись, губи стиснулись, пальці судомно вчепились у край ковдри. Я вже бачив, як їй сняться жахіття. Це не просто сни — це щось, що приходить до неї з глибини, те що ламає тишу.

     Я чекав, дивився, сподівався, що мине. Але вона знову здригнулась.Тіло сіпнулось, як від удару, і вона щось прошепотіла — уривчасте, тривожне, ніби кликала когось, шукала захисту.

     Не можу я просто сидіти. Але й не маю права втручатись. Тому я наблизився тихо, з обережністю, як до людини, яка дозволила бути поруч, але ще не зовсім відкрилась.

   — Я тут, — тихо кажу, нахиляючись ближче. — Це тільки сон. Я не дозволю йому дістатись до тебе.    

     Вирішив сісти на край ліжка. Матрац під моєю вагою прогнувся. Спершу хотів доторкнутися до неї, але так і застиг з рукою поруч, не торкаючись. Але її тіло трохи розслабилось, і щось у мені теж відпустило. Ніби вона дозволила мені бути ближче. 

     Я обережно нахилився. Ковдра ще трохи сповзла, і я поправив її, вкриваючи плече. А потім — повільно, бо боявся розбудити — ліг поруч. Тримаю дистанцію, просто розділяючи простір.

     Її запах — теплий, знайомий, трохи солодкий, як щось домашнє. Не парфуми, не щось зовнішнє — а її власне тепло. Я вдихнув і відчув, як у грудях стискається — від бажання захистити. Навіть від її власних снів. Від потреби обійняти, притиснути до себе, сховати від усього, що може боліти.

     Я простягнув руку, торкнувся її плеча — обережно, для того, щоб вона знала: я тут. Щоб вона могла спати. Хоч хтось із нас має спати.

     Вона не прокинулась. Але щось у її диханні змінилось — стало глибшим, спокійнішим. Ніби тіло відгукнулось на дотик, прийняло його, як щось знайоме. Її пальці, що раніше стискали ковдру, трохи розслабились. Плече, яке було напружене, ледь опустилось. Відчуваю, що вона дозволила собі бути в безпеці. 

     Я залишив руку поруч, не забираючи. Гріюся об її тепло — не жар, не холод, а саме та температура, яка змушує моє тіло приємно поколювати. Мене здолав сон не одразу. Хоча повіки були важкі. Я довго лежав, слухаючи її дихання, відчуваючи, як моє тіло поступово підлаштовується під її ритм. Ніби ми — два механізми, що нарешті знайшли спільну частоту.

     А потім — провал. Сон прийшов різко, як вода, що підступає до берега. І вже у напівсні я притиснув її до себе. Не різко, не жадібно — просто обійняв, як щось крихке, що хочеться вберегти. Її тіло не пручалось. Навпаки — ледь помітно притулилось ближче, ніби шукало опору.

     Я прокинувся рано. Світло ще не заповнювало кімнату — воно тільки ледь-ледь пробивалось крізь вузьку щілину між шторами. Тонка смужка — не зовсім промінь, радше натяк на нього — ковзала по підлозі, торкалась краю ліжка, ніби вагалась, чи варто заходити далі. Повітря було нерухоме, як перед першим вдихом. Ніч ще трималась за кімнату, як за останній прихисток — не хотіла йти, і я її розумів. 

     Вона спала, голова на моїх грудях, рука — під футболкою, на боці. Її дихання було рівним, а моє — обережне, майже навчальним: як дихати так, щоб не злякати щастя.

     Я лежав нерухомо, дивлячись у стелю, ніби вона могла дати відповіді. Іронічно бо я, той, хто звик контролювати простір, людей, ситуації — лежу нерухомо, бо боюсь порушити її сон. Я відчував її вагу — легку, але присутню. Її волосся лоскоче шию, і я хотів засміятись, але не наважився. Бо якщо вона прокинеться — що я скажу? “Привіт, я лежу тут і думаю, як не злякати твою довіру”? Не найкращий початок дня.

     Її вага — легка, але відчутна. Як щось справжнє, що не хоче зникати. Я міг би лежати так ще годину. Але не сьогодні. Обережно, міліметр за міліметром, вислизнув з-під неї. Вона щось пробурмотіла, але не прокинулась. Я поправив ковдру, щоб не змерзла, і пішов у душ — тіло було важке, як після бою, хоча ніч була тиха.

     Вода була холодна, крижана і я не став її гріти. Нехай прокинеться все, що заснуло в мені. Потім — кухня. Плитка холодна під ногами, кава гірка, як нічні думки.

     Поки смажилась яєчня, говорив з своїми людьми. Кухня була холодна, пальці мерзли, хоча кава вже стояла гаряча.

     Спершу набрав щодо охорони будинку. Перший гудок — і одразу голос:

   — Доброго ранку сер.

   — Камери по периметру будинку перевірили?