36. Селена.

    Я стояла біля вхідних дверей. Дивно, як швидко простір може стати звичним. І як важко його покидати, навіть якщо раніше він став початком мого полону. 

    Він уже сидів у білому Audi, рука лежала на кермі, погляд — спрямований вперед, але не напружений. Його присутність — як тиха команда: діяти, не сумніваючись.

     Я відчинила двері, сіла поруч. І одразу — тепло. Сидіння було підігріте. Не випадково. Він увімкнув його заздалегідь. Не для себе. Для мене. У підстаканнику — термос. Я відкрила кришку. Кава. Солодка. Як я люблю. Я не питала, звідки він знає. І він не пояснював. На кріслі обережно складений плєд. Це приємно. 

     А далі він рушив. Машина злегка здригнулась, як від глибокого вдиху, і плавно покотилася вперед. Без різких рухів, без зайвого шуму. Двигун працював тихо, майже як фон, що не заважав думати. Я дивилася вперед, але бачила не дорогу — бачила себе, поруч із ним, у цьому замкненому просторі, де кожен звук набуває значення.

     Я дивилась на нього і зловила себе на думці, що він мені знайомий. Якби я побачила його серед натовпу — впізнала б. І це лякало. Але не так, як раніше. Ми їхали тією самою дорогою, що вела мене в той дім, де все почалось. Тоді — я була в паніці. Зараз — у спокої, який мені поки важко прийняти. Можливо я таки дозволила собі зміну. Можливо це новий початок.

     За вікном пропливали дерева, будинки, фрагменти чужих життів. А всередині — ніби інший час. Повільніший. Глибший. Я хотіла щось сказати, але не знала що. Пальці ковзнули по його руці, коли я брала термос. Дотик — короткий, але відчутний. Він не відсмикнувся. І я теж не поспішала забрати руку. Це не було випадково. Я хотіла торкнутись. Перевірити, як він відреагує, якщо я порушу межу.

   — Дякую, — сказала я, стискаючи термос. — За тепло. І за те, що не питаєш, чи я замерзла.

     Його губи ледь сіпнулись.

   — Я просто знаю, ти вперта,  ти не скажеш, навіть якщо замерзнеш.

     Я усміхнулась.

   — Мовчазний і уважний. Ти небезпечно близький до ідеального.

     Він не одразу відповів. Лише трохи повернув голову, не відриваючи рук від керма. Погляд — короткий, але точний.

   — Добре, що ти сказала “небезпечно”, — тихо мовив. — Бо “ідеальний” звучить надто остаточно. А я ще в дорозі.

     Його голос був рівний, але в ньому — щось м’яке, як усмішка, яку він не показав. І я відчула, як я розслабилась.

     Машина рухалась плавно, ніби ковзала по шовковій дорозі. За вікном — осінь, розмита, як акварель. Я дивилась на неї, але очі повільно злипались. Тепло сидіння, плед на колінах, тиша між нами — усе це було надто м’яким, надто безпечним. Я не планувала заснути. Просто заплющила очі на хвилину. Щоб переварити дотик. Його відповідь. Себе.

     Але хвилина розтягнулась. І я заснула.

     Коли ми під’їхали я прокинулась не одразу — спершу відчула, як машина зупинилась, як тиша змінилась на очікування. Потім — легкий дотик до щоки. Прибрав волосся яке вибилось з хвоста. Його рука. Тепла, обережна, не нав’язлива. Я розплющила очі. А він не сказав нічого. Лише нахилився трохи ближче, щоб я побачила його обличчя. І цього було достатньо — я вже знала, що ми на місці.

     Перед нами його будинок. Знайомий, великий. Він здавався мовчазним, як вже знайома мені людина, як Крістофер. Стіни — темно-сірі, з вкрапленнями старого каменю, що ніби вбирав у себе всі голоси. Сходи — широкі, але не гостинні. Двері — масивні, з металевими ручками, що холодили пальці, навіть якщо на вулиці було тепло.

     Гаражні двері полагодили. Ці виглядають масивніші — темний метал із рельєфними панелями, що ніби вросли в стіну. Вони не просто закривали простір — вони охороняли його. Я зупинилась на мить, вдивляючись у поверхню, що відбивала світло фар. І згадала, як колись боялась цього звуку — важкого, глухого, коли двері опускались за мною. Я пам’ятаю, як мене сюди привезли. Як змусили підписати контракт, поки руки ще тремтіли. Тоді будинок здавався пасткою. 

     Я вийшла з машини. Він не поспішав. Лише зачекав, поки я зроблю перший крок.

   — Нові? — кинула я, не дивлячись на нього.

   — Ти потурбувалась, щоб попередні не підлягали ремонту. Ці надійніші, — відповів.

   — Ага. Приємно знати, що моя поява веде до корисних змін тут.

     Я краєм ока помітила, як він ледь усміхнувся. Не повноцінно — просто кутик губ, що зрушився на мить. Якщо не знати його, можна було б не помітити.
Але я знала, ця усмішка — не тільки про жарт. Вона була про те, що я ще тут. Принаймі мені хочеться в це вірити.

     Ми йшли сходами, що здавались довшим, ніж я пам’ятала. Стіни — світлі, але холодні. Я йшла попереду. Він — позаду, на відстані кількох кроків. Не тиснув, не поспішав. Я відчувала його присутність — не по звуку кроків, а по зміні повітря. Якби я зупинилась, він би теж зупинився. Якби озирнулась — не відвів би погляду.

     Коли ми дійшли до дверей моєї кімнати, я зупинилась. Він — теж. Я увійшла в середину. А він  зупинився в дверях, спостерігаючи, як я оглядаю кімнату.

   — Окрема кімната, як ти і просила. Без пасток, без камер спостереження. Хіба що трохи порожньо.

     Його усмішка була ледь помітною, але в ній — щось тепле. 

   — Якщо захочеш, можу сказати щоб поставили табличку: «Не турбувати».

     Кімната виявилась на диво світлою, просторою, з великим вікном, крізь яке видно частину двору. Письмовий стіл стояв біля стіни — чистий, без жодного папірця. Полиці — усе чекало на мої книги, мої речі, мої сліди. Я ступила всередину. І щось у мені стиснулося. Це — мій простір. Моя автономія. Моя безпека. Але чому вона здається такою самотньою? Я хотіла окрему кімнату. Я звикла буди самою. А тепер… Тепер я не впевнена.

     Двері зачинялися зсередини. Я перевірила це двічі — пальцями, поглядом, майже диханням. Це мало значення. Це був не просто механізм — це був жест.
Не свобода, ні. Але її тінь. Її форма. Можливість закритися. Хоча б тілом. Хоча б на мить. Бо всередині — я вже відкрита. Але двері дозволяють мені зробити вигляд, що я ще щось вирішую.