33. Крістофер.

     Коли вона мені розповіла — не тільки словами, а і поглядом, що ховав у собі роки мовчання — мій світ знову тріснув. Тріщина пішла не лише по мені, а й по тому, що я вважав справедливим, безпечним, можливим. Я бляха знищую тих, хто дозволяє собі таке. Лють тече по моїх венах, не гаряча, а глибока, крижана, така, що пальці стискаються самі. Я б переламав йому все, що маю сили переламати. Але вона не скаже мені його ім’я. Знаю, що не скаже. 

     Я відчуваю, як її тіло тремтить під моїм. Від того, що ніколи не мало статися. Як я можу просто сидіти, коли він дихає тим самим повітрям, коли його голос звучить, ніби світ не зрушився з місця. Ніби нічого не сталося. А вона — вона збирала себе по частинках, мов розбиту чашу. Обережно, щоб не порізатись об власний біль. І я бачу це. Відчуваю кожну її паузу, кожен вдих, що колись мав бути криком.

     Вона тримала себе роками. Мовчки. Стояла, коли могла впасти. Усміхалась, коли всередині все кричало. І мене розриває. На частини. Бо я не був там, коли їй було найстрашніше. Бо я не можу повернути час. Але я тут. І я не дам їй більше бути самій у цьому.

   Я підійшов до неї повільно, ніби боявся злякати тишу, яка оселилась між нами. Вона стояла, трохи згорблена, мовби несла на собі тягар, що не мав права бути її. Я не питав — просто був поруч. І коли її плечі здригнулись, я обійняв її. Міцно. Не тому, що так треба, а тому, що інакше не міг. Бо хотів стати стіною між нею і тим болем, що ще дихав поруч, ще не відступив.

    Я притиснув її до себе, намагався зібрати її з уламків. Її тіло тремтіло, від того, що ніколи не мало статися. Я відчував, як її тиша пульсує, як вона бореться з собою, щоб не розсипатись. І я прагнув, щоб вона хоч на мить сховалась у мені. Щоб її рана стала моєю. Щоб вона могла видихнути — вперше без болю. Я нахилився, торкнувся губами її плеча — тихо, обережно, як молитва.

     Але в цій тиші, у цьому крихкому просторі, що вона мені довірила, раптом ожили інші спогади. Не її — мої. Вони впали на мене, мов бетон — важко, безжально, остаточно. 

     Спогади про те, як усе починалося, падають на мене, мов каміння. Я пам’ятаю, як мої люди викрали її — зв’язану, злякану, в багажнику машини. І все це — за моїм, чорт забирай, наказом. Я тоді переконував себе, що це контроль. Що ніхто не розуміє, як усе влаштовано. Що я не мав вибору. Але вибір був. І я зробив найгірший з можливих.

     Яким треба бути виродком, щоб заплатити за фальшиве відео. Щоб інша дівчина сказала те, що я хотів — що Селена була зі мною. Я хотів зламати її репутацію, стерти її голос, зробити так, щоб світ не вірив їй, якщо вона наважиться заговорити. Я не просто знищував її свободу — я знищував її правду.

     Я тиснув на неї. Змушував. Контракт, що мав бути формальністю, став для неї вироком. Я хотів утекти, залишити її з цим — без вибору, без виходу. А потім привіз сюди, у дім, який мав стати початком, а став пасткою. Я спостерігав, як вона мовчить, як поступово зникає, і переконував себе, що все під контролем. Що вона звикне. Що полюбить. Що пробачить.

     Занадто довго я брехав собі. А вона — вижила. І тепер, коли я відчуваю її дихання, її тепло, її довіру — таку крихку, таку безцінну — все навколо втрачає сенс. Бо кожна тріщина, яку я залишив у ній, — не моя перемога, а мій вирок. Я не заслуговую бути поруч. Навіть якщо вона дозволяє. І я стою, тримаючи її, знаючи, що ця мить — може більше ніколи не повторитись. І що вона — не моя. Вона вільна. І я лише тінь того, ким міг би бути, якби не зламав її.

     І раптом вона заговорила. Голос тихий, майже шепіт, але в ньому не було сумніву.

   — Я буду жити з тобою. Бо хочу.

     Спершу я не одразу усвідомив, що саме почув. Її голос — тихий, але твердий — пройшов крізь мене, мов хвиля, що змінює напрям течії. Це не було несподіванкою — я просто не дозволяв собі надію, що вона сама зробить цей крок. І саме в цьому — її сила. Не в словах, а в рішенні. В тиші, яку вона наповнила змістом. А я — лише той, хто стоїть поруч, щоб прийняти її вибір. Без вимог. Без страху. З повагою до її волі.

     І, можливо, саме в цю мить щось у мені розблокувалось. Те, що довго жило в затисненому куточку — мовчазне, забуте. Це було щастя. Тихе, несподіване, як перший вдих після довгого занурення. Не гучне, не тріумфальне — але справжнє. І я відчув, як щось у мені нарешті дозволило собі жити.

     Але я не знаю, як це — відчувати щастя. Воно завжди проходило повз, мов щось, створене не для мене. Наче я дивився на нього крізь скло — бачив, але не торкався. Не вмів. Не смів.

     Та зараз я відчув потребу сказати їй дещо важливе. Ні — не просто сказати. Пообіцяти. Бо мені не вистачить і цілого життя, щоб зцілити все, що я в ній зламав. Але я мушу спробувати. Мушу зробити все, щоб знищити те, що ще може зробити їй боляче

  — Запам’ятай… Якщо хтось ще бодай спробує торкнутись тебе, я зітру в порошок все, що стане між тобою і спокоєм. Усіх. Навіть себе. Без вагань. Без жалю. Обіцяю.

     Я вимовив це як обітницю. Тиху, але незворотну. Вона мала силу лише тоді, коли вона вірить. І я хотів побачити це в її очах — не страх, не тінь сумніву, а віру. В себе. В нас. У те, що вона більше не одна.

     Обережно підняв руки й торкнувся її обличчя — долонями. Вона заплющила очі, дозволила собі бути поруч — без захисту, без втечі. І в ту мить бажання у мені почало розростатись, як вогонь, що нарешті отримав кисень. Те, що я довго тримав у собі, мов щось заборонене, небезпечне.

    Відчуваю, як вона відповідає. Її тіло — тепле, довірливе, відкрите. А у мені все рветься назовні, як пар, що шукає тріщину. Моє бажання — не хиже, не нетерпляче, а глибоке, справжнє, живе. Я хотів її. Хотів, щоб вона розчинилась у мені, щоб її шкіра стала моїм спокоєм, моїм притулком.

     Я обійняв її талію, і вона дозволила собі бути в цьому. Бути зі мною. Ще кілька днів тому вона ненавиділа мене. За те, що я зʼявився і зруйнував її життя. А зараз, в цю мить вона дозволяє затягти її в цей вир — добровільно. І я не маю права знецінити це.