34. Селена.

     Я дивилась на нього, і щось у мені вже зробило вибір, ще до того, як я вимовила слова. Але я пам’ятала — він викрав мене двічі. Не як у романах, а по-справжньому: з моїм страхом, з моїм гнівом. Він змусив мене підписати контракт, змусив стати його дружиною. І тепер тримав мене на руках перед вибором, ніби нічого не сталося.

   — Не хочу бути сама, — обрала я тихо, він лише кивнув, здалось, що вже знав мою відповідь на перед. Зовні він залишався стриманим — і саме це давало мені простір. 

     Я вмостилась на ліжку, повільно натягнувши його ковдру на плечі, поки він пройшов кімнатою, зупинився біля каміна, перевірив дрова, і лише тоді сів у крісло неподалік. Відкрив ноутбук, але пальці не торкнулись клавіш. Не одразу. 

     Його присутність як вогонь у каміні — тепла, спокійна, не нав’язлива. Він не дивився на мене прямо, але я відчувала, як його увага огортає, не торкаючись. 

    Лежачи під ковдрою, я слухала, як він клацає клавішами — ритмічно, не поспішно. За вікном темніло: осінь розчинилась у пізньому вечорі, ліс навколо будинку дихав глибоко, а десь далеко, за деревами, мовчали гори. Повітря було густе, як мед, і тиша — така, що хотілось її берегти.

     Думками я вже у завтрашньому дні. Коли ми залишимо цей будиночок — наш тимчасовий притулок, де все простіше. Де мені не треба нічого нікому пояснювати, захищатись, тримати фасад. Він створив тут бульбашку, з тепла, з камінного світла. Але час вийшов. І ми повернемось у світ, де все складніше. Де доведеться вчитись бути поруч — не лише в тиші, а й у шумі. Завтра — повернення. До справ, до людей, до звичних ролей. Але щось у мені вже зрушилось. Я не зможу повернутись так, як раніше. Бо за ці кілька днів ми змінилися — тихо, але невідворотно.

     Я так заглибилась у ці думки, що навіть не побачила, як він вийшов із кімнати. Помітила лише коли повернувся — з теплим світлом у руках, з ароматом лавандового чаю. Він поставив усе на столик біля каміна, і я ледь розплющила очі.

   — Ти куди ходив? — прошепотіла я, голосом, що ще не прокинувся.

   — Приніс тобі їжу, — сказав він, сідаючи поруч. — Справжню. Без твоїх кулінарних експериментів, які я б із задоволенням використав як зброю на переговорах, але точно не для тебе.

     Я хмикнула, не стримавши усмішку.

   — Тобто ти офіційно класифікуєш мої кулінарні таланти як засіб масового ураження?

   — Я визнаю, що ти маєш потенціал. Особливо в умовах війни. Але сьогодні — мир. Тому тут банально: тост, сир, трохи фруктів. Без ризику для життя.

     Коли він поставив переді мною тарілку, щось у мені тихо здригнулося. Це був не просто жест — це була турбота, замаскована під легкий жарт. Його спосіб бути поруч: не нав’язливо, а з повагою до моїх меж.

     Я відкусила шматочок тоста, а він мовчки спостерігав.

  — Смачно, — сказала я.

  — Я знаю, — усміхнувся він. — Але приємно чути. Особливо від тебе — експертки з соусів, які можуть зламати дипломатичні стосунки, якщо їх неправильно подати.

     Я не встигла подумати — усмішка зʼявилась сама. Його голос і жарти торкались мене, як щось знайоме й м’яке, як дотик до шкіри, коли ти ще не зовсім прокинулась. Було тепло. І трохи смішно. І дуже спокійно.

     Мить — і всередині щось смикнуло: завтра. Переїзд. Зміна простору, зміна ритму. Невідоме, що вже дихає мені в потилицю.

    — Тобто, якщо я передумаю переїжджати, ти знову запхаєш мене в багажник? — запитала я, піднімаючи брову.

   — З подушками, — серйозно відповів він. — І з табличкою «Обережно, цінний вантаж». Можливо, навіть з ароматизатором лаванди. Я вчуся на помилках.

     Сміх злетів, якось надто легко. Я навіть здивувалась — звідки в мені ця легкість, така незвична, така… не моя останнім часом.

     — Я не передумала, — сказала я тихо. — Просто… тепер все по-іншому. Я технічно одружилась під час лікарняного. Моя репутація — це вже не просто чутки, це легенда. Ще і з тобою.  Мабуть, треба якось забрати частину моїх речей. Бодай книги. І чайник. І ту лампу, яку всі ненавидять, а я люблю.

     Він подивився на мене з тим виразом, що завжди трохи дражнит. Я ж поклала тарілку на столик і вперлась до спинки ліжка, відчуваючи, як тепло каміна повільно обпікає тіло. Він знову щось друкував, але я знала — слухає.

   — До речі, — сказала я, ніби між іншим, — я б хотіла сама приїхати й зібрати свої речі. Щоб я не забула щось важливе. Наприклад, мої закладки — ті дивні клаптики паперу, стрічки, навіть старі квитки, які я вперто називаю “системою”. І наукові статті, які я перечитую, як інші перечитують листи від колишніх. Це все — мій хаос, моя логіка.

    Він не відповів одразу, але я почула, як клацання клавіш на мить затихло.

   — І ще, — додала я, дивлячись у вогонь, — я правильно розумію, що переїжджаю в той самий дім, куди мене викрали минулого разу? Бо якщо ні — я б хотіла знати. Хоча б орієнтуватись, звідки доведеться їхати на навчання і на роботу…

     Він засміявся. Тихо, але щиро. А потім в мить став серйозним. 

   — Так, той самий. Гаражні двері вже нові — хоча, може, варто було залишити старі як пам’ятку про твою ефектну втечу. Але цього разу все інакше: ти матимеш ключі. Свою кімнату. І доступ до кожного куточка дому, без винятків. Ми разом заберемо твої речі. Я подбав про твою репутацію — жодних пліток, жодних шепотінь. Обіцяю. І не переймайся, як добиратись до навчання чи роботи — я сам тебе возитиму й забиратиму. Щодня. Без запізнень. Якщо не я, то в тебе буде особистий водій який мене підмінятиме. 

     Я слухала його мовчки, не перебиваючи. Коли він сказав про ключі, щось стиснулося в грудях — не біль, не страх, а щось схоже на здивування. Але я просто кивнула.

   — Добре, — мовила я тихо. — Просто… я б хотіла забрати все якнайшвидше.

     Він кивнув.

Я вже лежала під ковдрою, коли він підійшов і сів на край ліжка. Матрац м’яко прогнувся під його вагою — і я відчула це всім тілом.

   — Я от думаю, — почав він, присівши навпроти, — може, наступного разу, коли білка вирішить поплавати в басейні, ми просто дозволимо їй пройти курс виживання самостійно?