32. Селена.

   — Я буду жити з тобою, бо хочу. — не одразу зрозуміла, що сказала це вголос. 

     Слова вийшли тихо, але чітко — як щось, що давно визріло всередині, і нарешті знайшло форму.

     На секунду він завмер. Я відчула, як його подих змінився — став глибшим, наче щось важке зрушило з місця. Його руки не відпустили мене, навпаки — продовжили обіймати, з тією ніжністю, яка не потребує слів. Я ж стояла нерухомо, дивлячись на плиту, на плями світла на мармурі, але всередині все рухалося. Спокій, якого я боялася, тепер був поруч. Не як капітуляція, а як вибір. Я не боролася — і це було вперше, коли це не здавалося поразкою.

     Коли його щока торкнулася моєї, я заплющила очі. Я не хотіла втікати, хотіла краще відчути — себе, його, цей момент, у якому ми більше не були окремими.

   — Запам’ятай… Якщо хтось ще бодай спробує торкнутись тебе злом — я зітру все, що стане між тобою і спокоєм. Усіх. Навіть себе. Без вагань. Без жалю. Обіцяю.

     І я йому вірю. Надто щиро він це сказав. 

     Рух Крістофера був неспішним, але в ньому вже не залишилось жодного сумніву. Я відчула, як він розвертає мене до себе, і моє тіло відповідає без опору — ніби давно чекало цього моменту. Його руки знову міцно обійняли мою талію і я дозволила собі бути в цьому — не боротися, не ховатися. Хоча ще кілька днів тому я ненавиділа його за той підписаний контракт, за ту церемонію, за те що він зʼявився в моєму житті і зруйнував його. Мій спокій. Моє майбутнє. Мою свободу. А тепер я стрибаю в цей вир з головою. Добровільно. 

     Піднявши мене, він змусив моє тіло здригнутись — не від несподіванки, а від того, як легко це сталося. Як природно я опинилася на столешні, на рівні його очей, і вперше за довгий час не відчувала себе меншою. Ми були рівні. Не в силі — в рішенні. І все ж десь глибоко в мені жила тріщина: я мала плани, мала кар’єру, мала себе. А тепер — маю його. І серце б’ється швидше, ніж я дозволяла собі коли небудь раніше.

     Його пальці торкнулися мого обличчя, і я інстинктивно заплющила очі — щоб краще відчути. Він вправно заправив моє неслухняне пасмо за вухо, а великим пальцем провів по моїй щоці, і я знову  затремтіла. Це дивно як кожна моя клітина відгукується на його дотики. 

     Спершу я відчула його дихання — тепле, рівне, зовсім поряд. Крістофер не залишив простору для сумнівів: його наближення було повільним, але невідворотним, як хвиля, що накриває берег. Його губи торкнулися моїх, і я відповіла — не стримуючи нічого, не ховаючись.

     Поцілунок був глибоким, голодним, як щось, що проростає з довіри, яку я ще не встигла повністю прийняти, але вже не могла заперечити. Його подих змішався з моїм, і в цьому сплетінні було щось первісне — як бажання бути почутою без слів.

    Пальці ковзнули по моїй спині, не просто торкаючись — досліджуючи, запам’ятовуючи. Я притислась ближче, відчуваючи, як його тіло відповідає мені, як кожен рух стає діалогом.

     Його рука ковзнула до моєї шиї, затрималась на потилиці. Пальці вплелися в волосся — не грубо, а з тією ніжністю, що межує з владою. Він стискав легко, але достатньо, щоб я відчула: він веде. Не примушує — направляє.

     Мій подих урвався, і з горла вирвався тихий стогін — неочікуваний, але правдивий. Як реакція, що не проходить крізь розум, а народжується десь глибше.

     Моя шкіра горіла під його дотиком, але це не було спаленням — це було пробудженням. Як щось, що довго спало, і нарешті дозволило собі жити.

     Він підхопив мене на руки, і я не здивувалась. Моє тіло лягло в його обійми природно, як частина нього — як щось, що давно мало бути там. Ми рухались крізь тишу дому, і кожен його крок лунав у мені, як відлуння рішення, яке ще не стало остаточним, але вже наближалось.

     Я обвила його ногами за стегна, притискаючись ближче, якби хотіла закріпити цю близькість, не дати їй розсипатись. Мої пальці ковзнули в його волосся, вплелись у нього, стискаючи ніжно, але з тією пристрастю, що вже не ховалась.

     Він відповів — не словами, а глухим звуком, що прорвався з його грудей, коли я знову провела пальцями по його волоссю, легко потягла. Це був не просто звук — це було зізнання, яке не потребувало формулювання. Його подих в мить став глибшим, і я відчула, як він притискає мене сильніше, як його тіло відповідає моєму — не поспішаючи, але впевнено. Ми не говорили, але кожен дотик був фразою, кожен рух — зізнанням.

     Ми вже виходили з кухні, сплетені в русі, що не потребував слів. Його руки тримали мене, мої пальці ще були в його волоссі, і здавалося, що весь світ звузився до нашого дихання.

     Аж раптом Крістофер різко зупинився, вдихнув — коротко, з несподіваним усвідомленням:

   — Чорт… плита ще ввімкнена…

     Я розсміялась — тихо, але щиро. Напруга розсіялась, як пара над каструлею. І в цьому сміху було щось більше, ніж просто реакція. Це було повернення до себе. До реальності, яка не знищує магію, а дає їй простір жити.

     Його подих ще був гарячим на моїй шкірі, мої пальці все ще тримали його волосся, але ми завмерли. На мить.

     Нам не хотілося повертатися. Не до плити, не до вечері, не до звичних речей. Ми зависли в цій миті, як у теплій воді, де час не має сили.

     Але він таки поставив мене на ноги, метнувся назад, вимикаючи конфорку, а я залишилась стояти в дверях, спостерігаючи, як він вправно рятує те, що колись мало стати вечерею.

   — Ну, принаймні тепер я точно знаю: навіть твоя кулінарна магія не здатна врятувати те, до чого я торкнулась. — Тіло ще пашіло — від його дотиків, від власної реакції, від того, що щойно сталося. Але я вдягала усмішку, як маску, що мала повернути мене до себе.

     Крістофер озирнувся, усміхнувся — не глузливо, а тепло. Як той, хто бачить крізь маску, але не зриває її.

   — Ну, принаймні я знаю, що ти не отруїш мене навмисно. Просто випадково.

     Я засміялась. Вже в котре за день — щиро. І в цьому було щось важливе: ми ще вміємо бути легкими, навіть коли все складно.