31. Селена.

      Темрява вже огорнула подвір’я, і світ за вікном здавався далеким, мов застиглий кадр. У будинку панувала тиша, що не вимагала пояснень — решту дня минуло спокійно, без різких слів і непередбачених рухів. Я лежала в його ліжку, загорнута в теплу ковдру, дозволяючи собі не поспішати. Спочатку хотіла повернутися до своєї кімнати — зберегти дистанцію, не порушувати межі. Але він лагідно наполягав: залишайся, грійся, дозволь собі відпочити. І я залишилася. Камін потріскував, розливав тепло, що проникало в шкіру, як давні спогади — тихо, невідворотно, з ніжністю.

     Він виходив лише раз — коли я попросила принести мій телефон. Решту часу провів за ноутбуком, щось записував, час від часу говорив із людьми, чиї імена мені нічого не казали. Я чула уривки розмов, і саме це змусило мене прислухатися до його голосу. Він змінювався — ставав офіційним, стриманим, трохи відстороненим. Не таким, як тоді, коли звертався до мене. І я раптом усвідомила, наскільки по-різному він звучить для світу і для мене.

     Кухню наповнив аромат часнику, змішаний із ледь вловимим димком — щось явно пригоріло. Я стояла біля плити, зосереджено перемішуючи соус, який вже починав густішати не там, де треба. Ложка ковзала по дну каструлі, залишаючи сліди, як думки, що не вдається стерти.

     Сподіваюсь на смак буде краще ніж на вигляд. 

     Овочі на дошці чекали своєї черги, але я не поспішала. Ніж лежав поруч, блискучий, мовчазний. Я взяла кабачок і таки почала нарізати. Лезо ковзнуло — не рівно, не красиво. Один шматок — надто тонкий, інший — кривий. Я стиснула щелепу.

     Крістофер сидів за столом, трохи осторонь, не втручаючись. Його лікоть спирався на край, пальці торкалися чашки, з якої він давно вже не пив. Він мовчки дивився на мене — не з цікавістю і не з осудом, а з тією терплячою увагою, яку мають люди, що знають: усе важливе приходить тоді, коли готове. Можливо, він справді чекав, що я сама захочу щось сказати. І цього разу я відчула — можу. Не все, не одразу, але трохи більше, ніж раніше.

     Його присутність була спокійною, як тінь дерева в спекотний день. Не тиснула, не вимагала. Просто була.

   — Мені страшно … Бо я починаю тобі довіряти. — нарешті я це сказала. Голос звучав тихо, але тримався. Зізнатися собі — вже боляче, а вимовити це вголос перед ним — наче виставити шию під лезо. Але він мусить знати. Він вже відкривався мені, тепер моя черга казати правду.

     Він не відповів. Але я побачила, як його постава змінилась — плечі напружились, спина стала рівнішою. Він сидів трохи далі, не наближався, але був поруч. Погляд — нерухомий, зосереджений. Пальці на колінах — стиснуті, білі від напруги. Він слухав. Не просто чув — вбирав кожне слово, як щось, що не можна втратити.   

   — А в останнє, коли довірилась… мене зламали.

      Ніж ковзнув небезпечно близько до пальців. Я не зреагувала. Мій погляд був занурений у пам’ять — глибше, ніж у теперішнє. Руки рухались механічно, як чужі. Я не бачила їх. Не бачила леза. Бачила те, що боліло.

   — Це було доволі давно. Випускний клас. Попереднє життя. Я тоді просто хотіла бути, як усі. Хотіла собі друзів, сміх, вечірки. Хотіла, щоб мене бачили — не як дівчину з відмінними оцінками і дивними книжками, а як живу, справжню. Як ту, що заслуговує на запрошення, на погляд, на «з тобою цікаво». Хотіла те, чого мені не судилося мати. 

     Усмішка виникла мимоволі — вона, тінь спогаду, що не дає спокою.

   — Мене покликали на вечірку. Це було так захопливо. Я досі пам’ятаю, як перебирала сукні, як серце билося швидше. Хвилювалася.

     Ніж ковзнув так близько до пальців, що лише дивом не залишив слід. 

   — Там був хлопець. Він здавався мені добрим. Сміявся з моїх жартів. Казав, що я особлива. А я йому  вірила. Я… хотіла вірити. 

     Я ще стискала ніж, коли відчула — повітря позаду змінилось. Він наблизився без звуку, як тінь, що знає мої межі. Його груди торкнулися моєї спини — тепло, щільно, без тиску. Я не здригнулась. Хотіла продовжити різати. Але його рука ковзнула вниз, обвила моє зап’ястя, зупинила мене м’яко, але невідворотно. Надто близько до пальців. І лезо — вже на дошці. Його рух — точний, як обіцянка. Від цього — розлилось по мені, як спокій. Я видихнула. Бо я була в безпеці.

   — Там грала музика. Усі танцювали, веселилися. І я теж намагалася не виділятися. Бути як усі.

     Ніж знову опинився в моїй руці. Я нарізала останній перець обережно, майже з надмірною точністю. Залишки з дошки змахнула різко — як щось, що хотіла прибрати не лише з дерева, а й з себе. Соус уже кипів, густий, ароматний. Він досі стояв позаду. Огортав мене своїм теплом. А тоді взяв миску і почав змішувати спеції. Я додала сіль, він — щіпку кориандру. Наші рухи переплелися, як дихання. Я нарізала зелень, він перемішував. Ми готували в чотири руки з точністю, як у танці. 

     Як справжні чоловік і дружина.

   — Той хлопець дав мені напій. Досі пам’ятаю той рожевий стаканчик. Тоді я і не здогадувалась, як це для мене обернеться. Тож взяла його, як щось безпечне. Нічого не підозрювала. Думала це знак, що я одна з них. 

      Хмикнула. Іронічно. 

     — Я випила не багато. Але реальність швидко стала розмитою. Контроль зник. Я почала бачити усе — як крізь скло. Усе різко стало надто гучним, надто яскравим, надто небезпечним. Тільки через декілька років я таки визнала те що боліло. Він щось мені підсипав. Він вів мене за руку через натовп. А я хаотично шукала очима когось знайомого, але не бачила нічого за що можна зачепитися. Він не дав мені на це часу. Просто взяв за руку. Міцно. І повів у кімнату. У спальню. А я не могла опиратися.

     Дивно, як довго я тримала це в собі. Ніхто й не підозрював, що тоді відбулося.

   — Після того як він перетнув межу я не плакала. Не кричала. Просто лежала. Голова йшла обертом. Тіло — було не моє. Але в думках лише, що це — моя вина. Бо це я довірилась. Бо це я сама випила те, що він мені приніс. Бо це я хотіла бути «своєю».