30. Селена.

     
     Я прокидаюся повільно. Спочатку — запах. Дерево. Тепло. Тиша. Потім — відчуття ковдри на плечах, подушки під щокою. І лише тоді — усвідомлення: я не вдома. Це не моя кімната. Але мені не страшно. Остаточно розплющую очі. Стеля — дерев’яна, знайома. Я була тут лише раз до цього. Це його кімната. Його простір. І я — в ньому. Як я тут опинилася?

     Пам’ять повертається уривками. Басейн. Вода. Паніка. Я тонула. А він — витягнув мене. Тримав. Не відпускав. А потім — вітальня. Його руки. Підлога. Тепло. Я заснула? Я не пам’ятаю, як. Просто… зникла. Вперше за довгий час — без боротьби. Без жахіть. Без тривоги.

     Я повільно сідаю. Тіло трохи ниє, але не болить. Я дихаю рівно. Це дивно. Я не стискаю кулаки. Не шукаю вихід. Просто лежу. У його кімнаті. На його території. І нічого у мені не протестує.

     «Він переніс мене сюди?» — думка приходить м’яко, без гостроти. «Чому?» — не як звинувачення, а як здивування. Я не звикла до турботи, яка не вимагає нічого навзаєм. Торкаюся свого зап’ястя. Шкіра тепла. Жива. Я ж могла не прокинутись. Ніколи. Але я тут. У спокої. Завдяки йому.

     Погляд ковзає вбік — я знаю, що Крістофер там, ще до того, як бачу. Сидить у кутку, за столом з темного дерева. Його постава — трохи втомлена, але впевнена. Як у людини, що звикла тримати світ на плечах. І чужу волю — в руках. Мою волю.

     Я дивлюсь на нього. І дозволяю собі бачити. Вперше — без захисту. Без іронії. Без втечі. І це — найнебезпечніше з усього, що я робила.

     Його волосся — чорне, як ніч, трохи відросло, і тепер неслухняно спадає на чоло. Так і хочеться торкнутись, прибрати його, як він колись прибрав моє. Тоді, коли я тонула. Тоді, коли він рятував себе — через той контракт, ціною мене. Я пам’ятаю. І все ж — щось у мені тягнеться до нього, як до тепла, яке не обіцяли, але дали. Його щелепа — гостра, мов вирізана з каменю. Губи — вузькі, стримані. Він звик мовчати. І я ненавиджу, як багато в цьому мовчанні. Як багато він сказав, не питаючи. Як багато вирішив, не дозволивши мені відповісти.

     А очі… Темні, глибокі, як озеро, в якому можна втонути, якщо не триматись за берег. Але я більше не хочу берег. Я втомилась триматись. Втомилась бути обережною. В них є щось знайоме — не форма, не колір, а те, як вони дивляться на мене. Як ніхто більше. Як той, хто бачить не те, що я показую, а те, що я ховаю. І це лякає. Бо я не знаю, чи він бачить, щоб берегти — чи щоб тримати.

     Брови — трохи зведені, як завжди, коли він думає. А він завжди про щось думає. І я хочу знати — про що. Про мене? Про нас? Про те, як зробити так, щоб я залишилась? Чи про те, як не втратити контроль?

     Я поправляю ковдру, і він одразу піднімає голову. Таки помічає, що я прокинулась. Усміхається — не просто тепло, а так, ніби це для нього диво. Ніби я — не просто людина, а щось, що він боявся втратити. І я дивлюсь на нього у відповідь. Бо не можу інакше. Бо щось у мені вже давно перестало боротися з цим поглядом.

     Він красивий. Як з обкладинки — з тими рисами, що викликають заздрість у фотографів. Але водночас — як щось справжнє. Як той, хто тримає тебе, коли ти падаєш. І я знаю — я вже впала. І він мене впіймав. І я ненавиджу, як легко мені це визнавати. Як легко тіло пам’ятає його тепло. Як очі шукають його обличчя, навіть коли серце ще не пробачило. Але зараз — я дозволяю собі бачити. Не героя. Не злочинця. А просто його. І це — вже не втеча.

    Я сідаю рівно, притримуючи ковдру на плечах. Тканина ковзає по шкірі, залишаючи легкий слід тепла. Волосся падає на очі, і я не поспішаю його прибирати — мені подобається дивитись на нього з-під пасм, як з-за завіси. Він сидить у кріслі навпроти, не рухається. Просто чекає. Як завжди — терпляче, мовчки, з тією дивною здатністю бути поруч, не наближаючись.

    Не можу втриматись, щоб трохи не пограти з ним.

   — Ти мене викрав, — кажу, напівсерйозно. Голос ще трохи хрипкий після сну. — Без попередження. Без валізи. Без зубної щітки. Знову.

     Він піднімає брову, театрально.

   — Нарешті. Ти була без свідомості. Я мав вибір: або викрасти, або залишити тебе там на холодній підлозі у вітальні. І не без довгих роздумів, обрав перше.

     Я закочую очі, але не стримую усмішку. Його голос — як завжди, з тією ноткою гри, що змушує мене забути про втому.

   — Ага. Я ж просто спала. І ще й пасту приготував. Це вже схоже на підкуп.

   — Підкуп з базиліком і турботою. Найнебезпечніший вид.

     Я хмикаю, потягуюсь до тарілки, ковдра трохи сповзає з плечей, і я машинально її поправляю. Виделка поруч, але я не беру її одразу. Просто сиджу, дивлюсь на нього. На те, як він трохи схилив голову, як неслухняне волосся знову впало на чоло. Телефон блимає на столі, але він не реагує. Чому? Що там? 

   — І все ж, — кажу, граючись, — ти міг хоча б залишити записку поряд з тарілкою. «Привіт, я тебе викрав. Ти в безпеці. Паста на тумбочці не отруєна».

   — Я думав, що ти цінуєш сюрпризи.

   — Я оціную чесність. І пасту. І камін. І тебе, коли ти граєш у героя.

     Він усміхається. Трохи криво, трохи винно. І я знаю — він чує більше, ніж я кажу. Я відчуваю, як щось у мені стискається — не від страху, а від того, що хтось справді бачить.

     Крістофер встає, повільно, як завжди, не порушуючи простору. Підходить ближче, сідає на край ліжка. Відстань між нами — пів метра. І цього достатньо, щоб я відчула його тепло. Воно інше, ніж ковдра. Живе.

   — Добре, — каже. — Наступного разу викрадатиму тебе з вітальні з листівкою. І з твоєю зубною щіткою.

   — І з білкою обовʼязково, — кажу, нахиляючись до тарілки, але не відводячи очей.

     На секунду його погляд змінюється. Невже це зачепило? Але вже за мить — ті ж бісики в очах.

   — Білку — обов’язково. Але тільки як опудало. Або як інгредієнт.

     Я кліпаю. Раз. Два. Три. Моя губа сама собою відтопирюється. Так просто, по-дитячому. Я дивлюсь на нього, як на людину, яка щойно запропонувала з’їсти мою бабусю.