29. Крістофер.

      Коли я повернувся у вітальню, вона так і сиділа біля каміну, загорнута в ковдру. Теплий светр ніжно обіймає її за плечі, а руде волосся — ще трохи вологе розсипається по спині, як полум’я, що не хоче згасати. Я зробив для неї гарячий чай. Її улюблений. Мені необхідно її зігріти.

     Обережно присідаю навпроти — не надто близько, щоб не вторгнутись у її простір, але достатньо, щоб відчувати тепло, яке вона випромінює. Чашку ставлю поруч, так щоб вона могла легко дістати. 

     Руда усміхається. Тихо. Щиро.

   — Дякую, Темний лицар з рятувальним кругом.

     Не можу не відповісти усмішкою. І не можу відвести погляду. Бо вона жива. Бо вона тут. Бо я не втратив її.

     Киваю на місце поряд з нею. На ковдру.

   — Можна я… приєднаюся? Тільки якщо ти не проти. Я теж трохи замерз. І, здається, заслужив місце біля Рудої рятівниці білок?

     Вона посувається. Ковдра піднімається — як запрошення. І я сідаю, обережно. Її тепло — поруч. І я не можу не згадати, як кілька хвилин тому тримав її мокру, беззахисну. Як її тіло билося під водою. Як мої пальці не відчували нічого, крім холоду — крижаного, пронизливого, такого, що проникає в кістки.

     А тепер — вона поруч. Суха. Тепла. Жива. Її запах — дим, осінь і щось невловимо її — те, що я не можу назвати, але впізнаю з першого вдиху. Я горю. Не зовні — всередині. Бо страх не відступає одразу. Він осідає в грудях, як лід, що не тане навіть біля вогню.

     Я легко торкаюсь рукаю її плеча. Обережно. Вона повертається до мене. Очі — зелені, глибокі. Не тікають. Нахиляюся. Повільно. Торкаюся її скроні губами — не з бажанням, а як той, хто перевіряє чи не втратив.

     У відповідь вона притискається до мене, як дитина. Її дихання — тепле, рівне, воно змінюється, коли я поруч. Лише кілька митей тому її тіло пам’ятало воду, а тепер — мої руки. І я нарешті дозволяю собі дихати. Бо вперше — вона отак поруч, добровільно. І я просто можу насолоджуватися нею. Тому, що вона для мене важлива. Особлива. Необхідна. Я не кажу цього вголос. Ще ні. Але знаю — скажу. Пізніше. Коли вона трохи зігріється. Коли я переконаюсь, що справді в безпеці. Я трохи посварю її. Не з люті. А з любові. Бо, чорт забирай, я міг її втратити. Так по-дурному. Міг не встигнути.

     Я — колишній спадкоємець найбільшої мафіозної родини, з імперією на плечах, армією людей, які чекають мого слова, контрактами, що змінюють політику цілої країни — сиджу загорнутий у ковдру, обіймаю жінку, яку люблю, і думаю лише про одне: скільки б я заплатив, щоб лише раз зміг повернути час назад, я б встиг схопити її за руку до того, як вона впала в той клятий басейн. 

     Іронія. 

     Усміхаюся сам до себе. Трохи. Бо, здається, я таки остаточно зійшов з глузду.

     Селена лежить в мене на грудях. Її щока торкається моєї ключиці, а дихання — рівне, глибоке, як хвилі вночі. Я відчуваю, як її напруга поступово тане: спершу плечі, потім пальці, що ще трималися за мене, і нарешті — тиша. Така, що не лякає. Така, що лікує.

     Я не рухаюсь. Просто слухаю її дихання. І згадую.

     Мені було шість, коли їх убили. Маму — першою. Вона кричала. Тато — мовчки. Я ховався під столом, стискав іграшку, яку мені подарували на день народження. Вона була м’яка, але не могла захистити. Потім — кров. І тиша. Але тоді вона була холодна. Зараз — тепла.

     Після того мене виховували як спадкоємця. Не як дитину. Мене вчили стріляти, рахувати, маніпулювати. Вчили не прив’язуватись. Не довіряти. Я навчився мовчати. Навчився бути каменем. Навчився не тремтіти, коли хтось плаче.

     А тепер — вона. Руда, рішуча, з очима, що бачать крізь броню. Вона засинає в моїй мовчазній тиші, як у прихистку. Її дихання стає глибшим, тіло — м’яким, довірливим. Вона вже спить. Заснула, поки я згадував, як мені казали, що мене люблять. Люблять — бо я слухаюсь. Бо я витримую. Бо я вмію мовчати. Їхня любов була формою наказу: бути сильним, бути готовим, бути тим, хто не плаче. Бути солдатом. А вона заснула, бо я поруч. Бо я мовчу — не як наказ, а як вибір. Як ніжність.

     І я думаю: як це сталося? Як я, той, кого вчили бути холодним, став тим, хто боїться втратити? Як її щока на моїй грудях — важливіша за всі контракти, за всі війни, за всі імперії?

     Я не знаю. Але я знаю, що вона тут. І я — тут. І вперше за довгий час я не сам. Вперше за довгий час я не думаю про втечу, про людей, які чекають наказу, про спадщину, що тріщить по швах через мене. Я думаю лише про неї. Про те, як вона спить. Як довіряє мені своє беззахисне тіло. І як я мушу бути гідним цієї довіри.

    Тепло ще трималося, але підлога тверда, ковдра тонка. Я дивився на її обличчя, на те, як вона дихає, як щось у ній розслабилось, як вона дозволила собі бути поруч. І раптом відчув неспокій.

     А якщо їй незручно? А якщо вона прокинеться з болем у шиї, з холодом у плечах? Підлога, це не місце для сну.

     Обережно, щоб не розбудити, я вислизнув з-під її тіла, притримуючи голову, як щось крихке, дороге. Вона не ворухнулась. Я нахилився, взяв її на руки — легка, тепла. Спершу я рушив до її кімнати. На другий поверх, двері прочинені, постіль акуратно застелена. Я вже ступив через поріг, але щось зупинило мене.

     Ця кімната — це її простір. Її запах, її тиша. Хоч і так мало часу. Але я не хочу, щоб вона була там сама. Не зараз. Не після того, як я ледве її не втратив.

     Я розвернувся. Пішов до себе. Там є камін. І я буду поряд. Я сказав собі, що це — для тепла. Що тут безпечніше. Що так буде краще. Але насправді — я просто хочу бачити її. Хочу знати, що вона дихає. Що вона поруч. Що я не спізнився.

     Я пам’ятаю, як мені казали, що ніжність — це слабкість, а мовчання — ознака витримки. Мене вчили бути тим, хто не плаче, не просить, не боїться. Мене любили, щоб зробити з мене солдата. А тепер я ношу її, як щось, що не можна втратити. І я хочу, щоб вона спала. Спала, знаючи, що я поруч. Що я — не наказ, а вибір.