28. Селена.

     Кисень закінчується. Легені палають вогнем. Свідомість розмивається. І я думаю: ось так вона й приходить. Не з криком, а з тишею. З ясним, болючим усвідомленням — ніхто не з’явиться.

      Що я — одна.

     Я била руками по воді, намагаючись вирватись, але нога зачепилась за щось — трос, яким був закріплений тент. Він обвився навколо щиколотки, туго, мов живий. Я смикалась, але чим більше рухалась — тим сильніше заплутувалась. Тканина, що провисла всередину, тягнула мене вниз, як пастка. Я намагалася знайти опору, але дно було далеко, а вода довкола темна, густа, мов ніч.

     І саме тоді — перед очима спалахнули не світло, а спогади.

     Я знову була маленькою. Сиділа на підлозі в кабінеті батька, гралася з камінцями, які він привіз з виставки. «Це — огранка, Селено. Вона має бути точна. Інакше — камінь не вартий нічого». Я кивала, не розуміючи, але запам’ятала. Бо він говорив це, дивлячись не на камінь — на мене.

     Потім — мама. Її голос, коли я вперше сказала, що не хочу бути ювеліром. «Ти не знаєш, чого хочеш». Я тоді мовчала. А вона — злилась. Не тому, що я зробила вибір. А тому, що я обрала не їх.

     Світло над водою — розмите, сріблясте, як осіннє небо крізь сльози. Руки слабшали. Дихання не було. Лише серце — гупало, як барабан, що кличе на втечу.

     Але зараз, в цій тиші, в цій воді, я думаю і про нього.

     Крістофера. Про його очі — холодні, як лід, коли він сердиться, і теплі, як вогонь, коли дивиться на мене. Про його впертість, яка межує з безумством. Я згадала його руки — сильні, впевнені, ті, що тримали мене, коли він ніс мене від вівтаря. Його мовчання — не порожнє, а уважне.

     Голос — мов привид. Гострий, зболений. Вривається, наче сплеск у тиші.

   — Селено?!

     Я чую падіння. Чи то зовнішнє, чи то моє власне. Свідомість не здається — ще тримає мене. Кроки. І тоді — сплеск. Гострий. Як постріл, що лунає в абсолютній тиші.

     Його рухи були точні, рішучі, але обережні. Він пірнув без вагань — тіло розсікло воду, мов стріла. Тканина тенту розірвалась під лезом ножа, і я відчула, як сильні руки хапають мене за талію. Він підняв мене одним впевненим рухом — мов витягав не тіло, а щось крихке, що не можна впустити. Його руки тримали міцно, але не боляче. Суша була поруч, і він, не вагаючись, виніс мене з води, як з іншого світу. А тоді сам вибрався — легко, мов тіло знало шлях.

     Опустився на коліна поряд і притис мене до грудей — не грубо, а з тією силою, яка тримає, коли все всередині розсипається. Я тремтіла. Вся. Тіло билося, як птах у клітці. Але ці обійми не стискали — вони тримали. Як берег, що не дає хвилям забрати.

   — Її врятуй, будь ласка… — прошепотіла я, хрипло, майже без голосу.

     Він завмер. На мить. І я відчула, як щось змінюється в його диханні — як напруга проходить крізь тіло, як лють проростає зсередини.

   — Ти… — його голос був низький, зламаний, якби він стримував себе. — Ти ледь не втонула через чортову білку?

     Я не відповіла. Лише заплющила очі, притиснулась міцніше. Бо знала — він злиться на мене. 

   — Чорт забирай, Селено… — прошепотів він, уже не голосно, а з тією розпачем, що не кричить, а рве. — Ти не маєш права так зникати. Не маєш права стати мені всім — і отак зникнути.

     Я відчула, як його рука ковзнула по моїй спині — не для контролю, а щоб переконатись, що я справді тут. Що я дихаю. Що я — не привид.

   — Я не зникну, — прошепотіла я. — Я просто не можу думати, що вона потоне.

     Він видихнув. Потім повільно опустив мене на землю. Кам’яна плитка була холодна, але я вже не боялась. Бо він був поруч. І навіть його лють — була про любов. Пальці мене не слухались. Ноги — як чужі. Дивилась на нього, як на щось далеке, хоча він був зовсім поруч.

     Без слів він повернувся до краю бортика. Я бачила, як його силует наближається до маленького тіла, що сиділо на провислій тканині, мов на острові. Білченя не пручалось. Лише дивилось на нас, очима, повними страху — великими, блискучими, як краплі осіннього дощу.

     Крістофер обережно посунув залишки тенту, створивши вузький прохід. Тканина зсунулась, і білченя, ніби прокинувшись, рвучко вистрибнуло з води. Маленьке тіло пронеслось по плитці, залишаючи мокрий слід, і зникло в лісі — швидко, мов тінь, мов надія, що не потребує слів.

     Потім він підняв мене на руки. Легко, ніби я нічого не важу. Ніби я — не тіло, а тінь, яку він несе крізь бурю. Його руки — теплі, сильні, впевнені. І в ту мить я дозволила собі бути слабкою. Бо знала — він не впустить.

     Я притиснулась до його грудей, заховавшись у обіймах, як дитина, що шукає захисту. Обличчя — в його плечі. Волосся — мокре, липке, але він не відсторонюється. Навпаки — тримає міцніше. Як берег, що не дає хвилям забрати.

     Сльози пішли самі. Без дозволу. Без звуку. Гарячі, не як сором, як полегшення. Я не стримувала їх. Бо вперше — не треба було. Бо він був поруч. Бо я жива.

     Він заніс мене в будинок, обережно, ніби я — щось крихке, що можна розбити. Двері зачинились за нами, і я відчула, як тепло починає повільно повертатись. Але цього було замало.

     Крістофер посадив мене на диван, накрив пледом, а сам — одразу до каміна. Рухи точні, швидкі, без зайвих слів. Дрова, сірники, полум’я — і вже за хвилину вогонь почав оживати, тріщати, дихати. Він стояв навпроти, спиною до мене, і я бачила, як напруга ще не відпустила його плечі.

     Я сиділа, тремтячи, в тому, що було на мені — білий светр з тонкої вовни, легінси, що прилипли до шкіри, і білизна, яку він приніс у коробках.  Але зараз — усе мокре, холодне, небезпечне.

     Він розвернувся. Його очі — серйозні, зосереджені, але не жорсткі. Вони не питали дозволу — вони діяли.

   — Жодної романтики, — буркнув він, знімаючи з мене мокрий светр. — Якщо залишишся одягнена, підхопиш пневмонію. А я не хочу щоб ти потрапила до лікарні.

     Я усміхнулась крізь тремтіння. Ледь. Але щиро.