27. Крістофер.

      Я сходив униз повільно, ніби кожен щабель вимагав окремого рішення. Тиша навколо була така щільна, що звук моїх кроків здавався зайвим — надто гучним, надто присутнім. Дерев’яні сходи — вогкі після нічної сирості — скрипіли не під вагою тіла, а під вагою думок. Я виходив з будинку, як виходять із себе: обережно, не озираючись, щоб не зачепити щось важливе.

     Документи лежали в машині — частина тих, що мали вирішити питання з контрактом, закрити угоду, зупинити «Ба». Я залишив їх там, як останній ідіот, ніби світ не міг перевернутись за ніч.

     «Геніально», — подумав я. — «Нордстрем, стратег, архітектор тіней, а папери залишаєш між пляшкою води і GPS. Блискуче.»

     Сів усередину, зачинив двері — і світ став трохи тихішим. Повітря було різке, осіннє, з тим особливим запахом мокрого листя, металу й хвої, який завжди трохи дратував. Небо затягнулося тонкою пеленою, і вітер час від часу зривав з дерев жовте листя, що падало на капот, мов попередження. Одне листя прилипло до скла — як печатка, як знак. Я дивився на нього, поки пальці ковзали по обкладинці теки.

     Увімкнув обігрів. Машина повільно наповнювалась теплом, але думки — ні. Юрист на тому кінці дроту вже п’ять хвилин м’яв язика, не здатен сформулювати одне чортове речення. 

     Я слухав його, стискаючи кермо, якби воно могло допомогти зосередитись. Звідки серед моїх людей взявся цей дурень?

    — Отже, — почав я, — ти маєш фінальну версію?

     На тому кінці дроту — пауза. Потім голос, втомлений, розмазаний:

   — Ну, я ще чекаю відповідь від податкового консультанта, бо там є нюанс з пунктом про…

   — Стоп, — перебив я. — Ми обговорювали це ще вчора. У тебе було двадцять чотири години.

   — Так, але… бачиш, там формулювання…

   — Ти або подаєш їх сьогодні, або я особисто перевірю, що мої люди завітали до тебе і надихнули нарешті працювати, — Сказав я, різко, без прикрас.

      На тому кінці дроту — тиша. Така, що дзвенить. Я чую, як він ковтає слину.

   — Я… я зрозумів. Я просто не хотів ризикувати, — нарешті каже. — Там є пункт, який може викликати питання у японців. Якщо вони…

   — Якщо вони що? — я нахиляюсь вперед, голос — як лезо. — Якщо вони побачать, що ми не контролюємо власні документи? Якщо вони вирішать, що ми — аматори?

      Я кладу теку на коліна. Витягаю сторінку з позначками. Вона — як карта мінного поля. І я — єдиний, хто знає, де не наступати.

   — Слухай уважно. Пункт 7.4 — перепиши. Формулювання має бути чітким: «Сторона А гарантує доступ до коридору без додаткових погоджень з третіми сторонами». Без «можливо», без «за умови». Ми не граємось у припущення.

   — Але ж це… це юридично ризиковано…

   — Ризиковано — не те слово, яке ти маєш вживати, коли я беру на себе весь контракт. Твій ризик — Я і Я твоя гарантія.

      Я чую, як він важко дихає. Він боїться. І правильно робить.

   — Я все перепишу. Сьогодні. До шістнадцятої.

   — До чотирнадцятої все має бути готове. Оформлюй документи так, щоб комар носа не підточив. І надішли мені копію. Без помилок. Без виправлень. Без виправдань. В тебе одна спроба.

      Я кладу слухавку. Дивлюсь на теку. На кожен рядок, що може стати пасткою. Але я вже не просто читаю — я переписую правила. Бо зараз — це не просто контракт. Це її щит. Моя війна. 

     І я не програю. Не цього разу.

      Я вийшов з машини, зачинив двері, і на мить просто стояв. Повітря — свіже, різке, з запахом вогкості й листя. Осінь тут — як картина, яку хтось малював з надмірною любов’ю до деталей: бурштинові клени, багряні дуби, м’який мох під ногами. Вітер проймає крізь куртку, але не холодить — він будить.

      Телефон задзвонив, коли я саме зупинився біля будиночка. Вітер зірвав кілька листків з гілки над головою — вони закружляли, ніби не могли вирішити, куди падати. Я відповів, не дивлячись на екран. Знав, хто це.

   — Ну нарешті, — голос Саймона, як завжди, з ноткою театрального обурення. — Я вже думав, ти або втік у монастир, або тебе з’їли ведмеді. Хоча, знаючи тебе, ти б ще й ведмедя переконав, що він тобі винен вибачення.

      Я усміхнувся. Ледь. Але щиро.

   — Я живий. І поки що без монастиря.

   — Ага. Слухай, я розумію — романтика, ізоляція, все таке. Але вона що — принцеса ельфів? Чи просто настільки гарна, що її треба ховати від цивілізації?

   — Вона — моя. І я не дозволю нікому торкнутись її.

   — Ого. Ти вже говориш як герой з фентезі. Залишилось тільки меч і дракон. Хоча, якщо чесно, ти вже викрав наречену, сховав її в лісі, і погрожуєш імперії. Тобі бракує лише плаща.

      Я мовчав. Він знав, коли я мовчу — це не тому, що не маю що сказати. А тому, що вже сказав усе, що треба.

   — І все ж, — продовжує Саймон, — серед усіх жінок ти обрав Селену Вейв. Дівчину, яка читає лекції, носить викладацькі светри і вірить, що світ можна змінити словами. Ти — Нордстрем. Ти — контракт, тінь, контроль. А вона — світло. Як ти взагалі уявляєш її повернення до викладання, коли «Ба» вже точить зуби?

   — Вона повернеться. Але не сама. І не без захисту.

   — Ага. І студенти просто забудуть, що її ім’я було в списку на перевірку безпеки. І що під її родину копали, як археологи. Ти ж розумієш, що «Ба» не пробачає. Вона просто відкладає.

   — Я знаю. І саме тому ми тут. Я укладаю угоду зі старою. Поки угода працюватиме, вона буде в безпеці. 

      Пауза. Він мовчить. Але я чую, як він вдихає. Потім каже:

   — Добре, добре, — каже Саймон, трохи м’якше. — Я просто перевіряю, чи ти ще дихаєш. І чи вона не задушила тебе подушкою за те, що ти привіз її в будинок з жахливим Wi-Fi.

   — Навіть не намагалася.

      Я обійшов кут будинку, ступаючи на дерев’яну терасу, що вела до заднього дворика. Повітря було свіже, з ноткою вогкості, а вітер грався з кронами дерев, кидаючи тіні на плитку. Осінь тут — як вистава без глядачів: яскраво, тихо, небезпечно спокійно.