26. Крістофер.

      Ніч не принесла полегшення. Ми розійшлися по своїх кімнатах мовчки, без зайвих слів — лише коротке «на добраніч», що лунало крізь напівпрочинені двері. 

     За вікном темрява огорнула все довкола, і лише лампа в кабінеті кидає м’яке світло на сторінки. Ліс навколо — мов тепле покривало, що ховає зайве й непотрібне. Гори — мовчазні охоронці, що стримують будь-який звук. Тут тиша не просто існує — вона дихає, вона формує простір.

     У цій мовчанці, що спала після дня, кожен ховався у власному коконі думок, у власному маленькому світі. І хоч темрява не зцілювала, щось змінювалося — ледь помітно, але впевнено. Я сподіваюся, що кожен наступний ранок стане трохи світлішим, трохи спокійнішим.

     Я не ліг. Не міг. Залишився в своїй кімнаті за столом. Вогонь у каміні вже згас, залишивши лише жар, що тліє. Лампа на столі — єдине джерело світла, яке я залишив увімкненим. Її жовте сяйво розливається по паперах, торкається клавіатури, але не дає ясності. Курсор блимає. Пальці завмирають. Текст не пишеться. Бо думки — не тут.

     У сусідній кімнаті її голос. Тихий, рівний, але в ньому щось ламається. Слова не чутно, лише ритм мовлення. Пауза. Потім ще одна. І ще. Як удари по склу, яке не тріскається, але вже не прозоре.

     Знаю, що вона говорить з мамою. Чую не слова — інтонації. Пауза. Потім ще одна. І ще. Мовчання між ними довше, ніж речення. Її голос рівний, але в ньому щось ламається. Не гучно. Не драматично. Як тріщина, яку не видно, але яка вже змінює форму всього.

     Спроба не слухати — марна. Кожен звук — як нитка, що тягне до неї. І чим довше триває ця розмова, тим більше я відчуваю: вона не просто втомлена. Вона виснажена.

     Я не рухаюсь. Не втручаюсь. Вона сказала — ні. І я тримаюсь. Не тому, що хочу. А тому, що вона довірила мені межу і я не маю права її порушити. Бо довіра — це не про комфорт. Це про витримку.

     Ніч заглиблюється. За вікном лише вітер, що ковзає крізь гілки. Але тривога росте. Повільно, як вода під шкірою. Коли нарешті її голос стихає, кабінет здається надто гучним. Клацання клавіатури — неприродне. Дихання — надто рівне. Тиша — не моя, чужа. Вона — як стіна, яку я не будував, але мушу поважати.

     Я перечитую документи. Вношу правки. Пункт за пунктом. Речення за реченням. Це важливо. Це терміново. Це те, що я мушу закінчити. Але мої думки — не тут.

     Курсор блимає, як серцебиття. Але не моє. Моє — збите. Нерівне. Бо кожне слово в цих паперах — як цеглина в стіні, яку я будую між нею і небезпекою. І водночас — між собою і тим, ким я був.

     Північний контракт — мені знайомий до найменших тріщин. Я бачу, де він ламається, де викривлює правду, де приховує сліди. Я знаю, як поставити крапку. Як втримати його від розпаду. Як перетворити його на інструмент торгу.

     Але я не думаю про японців. Не думаю про порти. Не думаю про Лео.

     Я думаю про неї.

     Я мушу зосередитись. Я мушу закінчити. Я мушу врятувати її. Бо «Ба» не відступить. Вона не пробачає. Вона не забуває. Вона не зупиняється. І я знаю, що вона вже рухається. Вона вже шукає спосіб прибрати її. Тихо. Елегантно. Без слідів. Як завжди.

     Я дивлюсь на документи. Вони — як щит. Зараз я мушу бути непохитним. Безпомилковим. Безстрашним. Бо якщо вона постраждає — я не зможу дихати. Не зможу жити. Не зможу бути. Я не просто відчуваю любов до неї — я прив’язаний, як до повітря, що дає життя, як до світла, що веде крізь темряву, як до істини, що не дозволяє брехати собі. І найболючішим є визнати це перед самим собою.

      Встаю. Більше не можу сидіти. Йду коридором. Зупиняюсь перед її дверима. Вони зачинені. Чітко. Остаточно.

      Як межа. Як вибір.

      Я не маю права заходити. Вона просила. Але щось всередині стискається. Тривога, що не відпускає. Я не порушую її межу, — кажу сам собі. Я просто мушу знати, що вона в порядку. Що вона тут. Тому стукаю. Двічі. Як знак. Як запит. Як ввічливість, що не очікує відповіді.

     Тиша. Я чекаю декілька секунд.

     Нічого.

     Рука сама знаходить ручку. Натискає. Повільно. Без шуму. Двері піддаються, як щось, що давно чекало на порушення. Я заходжу.

      Вона спить. Телефон притиснутий до грудей. Волосся — довге, густе, розсипане по подушці. Обличчя — напівсховане, але я бачу її пухкі губи, трохи розслаблені. Зелені очі — закриті, але я пам’ятаю їх погляд, той, що може зупинити мене одним рухом вій. Дихає нерівно. Тіло — напружене, навіть уві сні. Для стороннього вона просто спить. Але я знаю: вона веде внутрішню битву.

     Я вмощуюсь на край ліжка, обережно, боюся порушити її сон. Не торкаюся — просто сиджу, мов тінь, що не кидає холод. Моя рука лягає на ковдру, поруч. Це не дотик, а жест. Не вимога, а знак. Межа, що каже: я поряд. Я не втручаюся, не керую, не володію. Я просто є. Як світло, що не сліпить, а освітлює шлях. Моя присутність — це не дія, а стан. Це спосіб бути поруч, коли слова зайві, а серце говорить мовчки.

     Дивлюсь на її обличчя. Втома, напруга, щось глибше — те, що не можна назвати. Те, що не можна забрати. І не можна змусити зникнути. Хочу нахилитись, торкнутись її волосся, вдихнути запах, який завжди трохи пахне осінню, трохи — свободою. Хочу лягти поруч, обійняти, заховати її від цього світу, від болю, від тиші, яка не лікує. Хочу поцілувати її, не як доказ, не як вибачення, а як щось просте і важливе — як нагадування.

     Мені болить, що їй доводиться брехати. Через мене. Що вона змушена приховувати себе, мовчати там, де мала б говорити. Її правда — це світло. А я змушую її жити в тіні. І я ненавиджу себе за це. Ненавиджу, що вона мусить бути обережною, коли просто хотіла бути собою. Ненавиджу, бо вона в небезпеці і це моя відповідальність.

    Я не мав заходити — вона чітко окреслила умови. Але я не міг. Бо мої почуття — це не про дотримання меж, а про захист. Про те, щоб бути поруч, коли тиша стає загрозою, а сни — полем бою. Я нахиляюсь, ледь-ледь, і залишаю легкий поцілунок на маківці — там, де волосся розсипається мідною хвилею. Це не порушення її волі. Це щит. Це обіцянка: я не зникну. Я не піду. Я залишаюсь, щоб стерегти її сон від того, що ховається в темряві.