25. Селена.

     Після вечері я довго ходила по кімнаті. Вмикала світло, вимикала. Сідала, вставала. Взяла книгу — не змогла читати. Дивилась у вікно, як темніє ліс, як туман повільно стелиться між деревами, огортаючи все, як мої думки — без форми, без виходу.

     Думала, як почати. «Привіт, мамо» — звучить надто просто. «Я в безпеці» — надто сухо. «Я щаслива» — надто неправдиво. Кожне слово — як камінь, який не лягає в речення.

     Лягла на ліжко, загорнулась у ковдру, притисла телефон до грудей. Його поверхня була холодна, але я уявляла, що він здатен передати інше тепло — не тілесне, а те, якого мені завжди бракувало. Тепло розуміння. Тепло свободи вибору.

     Якби можна було просто мовчати — мовчала б. Але мовчання теж говорить. І якщо не вийду на зв’язок — вони приїдуть. А чи зможу їх захистити? Чи він зможе? Чи я ще здатна бути собою?

    Я заплющила очі. Палець тремтів, коли натискала її ім’я. Голос — ще більше. Вона відповіла майже одразу. Як завжди — точна, як огранка.

   — Селено? — голос рівний, холодний. — Нарешті. Ми чекали. Де ти?

   — Я… все складно, мамо.

   — Складно? Це не відповідь. Ти зникла. Ти одружена. Без жодного слова. Без пояснень. Ми не знаємо цього чоловіка. Ми не знаємо, що він робить. Ми не знаємо, чи ти взагалі вільна.

   — Нічого. Просто… я не можу пояснити. Але я в безпеці.

   — Безпека — це не тиша. Це не ізоляція. Ти не така. Це не твій голос. Що він з тобою зробив?

     Мовчання стало єдиною відповіддю. Бо що сказати? Що вона права і я не вільна, але не можу втекти? Що не довіряю, але вже не можу жити без нього поруч? Що боюсь, але водночас шукаю його погляд?

     Згадалась фраза тітки Олени: «Свобода — це не те, що тобі дають. Це те, що ти береш». Тоді не зрозуміла. А тепер — розумію надто добре.

     Видихнула. Глибоко. І сказала:

   — Я закохалась. Ми одружились, бо я цього хотіла.

     Мовчання. Але не розгублене. Стратегічне. Як пауза перед вироком. Як тиша в родинному кабінеті, де кожен камінь має свою історію, а я — не вписалась у колекцію.

   — Ти вже одного разу нас розчарувала. Ми змирились. Але це — інше. Це не просто помилка. Це зрада. Ти зрадила себе. І нас.

   — Я не зрадила. Я просто… змінилась.

   — Змінилась? — голос мами став ще твердішим. — Люди не змінюються так. Це не розвиток. Це втеча. І ми не будемо підтримувати втечу.

   — Я щаслива, мамо. Він — мій вибір.

   — Вибір? — вона зітхнула, але не як мати, що хвилюється. Як жінка, що втомилась від слабкості інших. — Ми тебе любимо. Але ми не розуміємо. І не будемо вдавати, що розуміємо. Ти зробила свій крок. Тепер живи з його наслідками.

   — Просто… довіртеся мені.

   — Довіра — це не те, що дають після брехні. Ми не будемо втручатись. Не чекай від нас підтримки. Ми вже боролись за тебе одного разу. І вдруге — не будемо.

     Вона поклала слухавку. Руки тремтіли. Я залишаюсь на ліжку, втупившись у стіну, і відчуваю — болить усе. Наче кожна клітина тіла втратила напрямок. Наче душа стоїть на роздоріжжі, не знаючи, кому довіритись.

     Я сказала неправду. Щоб захистити себе. Щоб вижити. Щоб виграти трохи часу. Але з кожною такою неправдою я все глибше занурююсь у його світ — у його правила, його гру, його правду без чітких меж.

     Чи зможу я коли-небудь повернутись назад. І не певна, чи взагалі буде така можливість.

     Плакати — не варіант. Сльози стали розкішшю, яку я собі більше не дозволяю.

     Тому я просто лежала, вдивляючись у темряву. Там, де кожна тінь — як запитання. І жодне з них не має відповіді.

     Сон не приходив. Лише образи — уривчасті, тривожні. Я знову була в тому кабінеті, де мама стискала край столу, а тато говорив, як вирок. Я бачила себе — мовчазну, як прикрасу, що не вписалась у колекцію. І поруч — він. Його тінь. Його голос. Його погляд, який одночасно тримає і ламає.

     Прокинулась раптово, чи, може, не засинала. Серце билося швидко, як після втечі. Встала. Тихо. Ноги торкнулись холодної підлоги, і пішла — не знаючи куди. Просто ходила кімнатою, як у клітці. Прислухалась. Він був у сусідній кімнаті. Чула, як клацає клавіатура. Як щось друкує. Як дихає рівно, спокійно. Як ніби ніч — це просто ніч.

     Підійшла до дверей. Не відкрила. Просто стояла. Прислухалась. І думала: він знає, що я говорила з мамою? Він знає, що я збрехала? Він знає, що я ще не повністю його? Повернулась до ліжка. Лягла. І знову притисла телефон до грудей. Як талісман. Як доказ, що ще маю голос. Ще маю вибір. Ще маю себе.

     Але з кожною хвилиною — я відчувала, як його світ стає моїм. Як моя правда розчиняється в його тиші.

     Заснути одразу не вдалося. Я лежала, притискаючи телефон до грудей, ніби він міг зберегти останні крихти зв’язку з собою справжньою. Думки метушились, як нічні метелики — без чіткого напрямку, але з невідступним бажанням доторкнутись. Тіло було натягнуте, мов струна, готова от-от луснути. Та емоційна втома — глибша за фізичну — зрештою перемогла.

     Сон прийшов не як порятунок, а як здача. Без снів, без картинок — просто падіння в темряву. Якби хтось тоді доторкнувся — я б не прокинулась. Бо тіло, виснажене до краю, нарешті дозволило собі опустити щит.

     Прокинулась раптово. Ранок підкрався тихо — без променів, без співу, без жодного натяку на надію. Світло було тьмяне, розмите, як після виснажливої розмови, що залишила гіркий присмак. Повітря в кімнаті здавалося важким, як і я сама.

     Погляд ковзнув до дверей. Вони були прочинені. Не пам’ятала, щоб залишала їх так. І з того боку — не було клацання клавіатури. Не було дихання. Не було нічого.

     Піднялась з ліжка, не розплющуючи очей повністю. Тіло рухалось повільно, як після хвороби. Кроки — обережні, ніби щось могло тріснути. Телефон лежав поруч, мовчазний, як і я.

     Пройшла повз його кімнату. Двері — прочинені. Усередині — тиша. Лампа ще світила, але його не було видно. Спить? Чи просто не хоче, щоб я знала, що він не спить?