24. Селена.

     Я думала що прокинулась раніше за нього. На дворі тільки почало світлішати. Вранці повітря холодне й прозоре, як кришталь, і коли тут ти виходиш на балкон, здається, що вдихаєш саму тишу. Довкола — сосни, клени, буки, їхнє листя повільно опадає, вкриваючи землю м’яким золотим килимом. 

     Лежала, дивилась на стелю, нерухомо. Повітря було прохолодним, але не колючим. Осінь у цьому будиночку посеред лісу мала свій ритм: повільний, глибокий.  Я чула, як десь унизу скрипить підлога — він прокинувся. Але не поспішаю вставати з ліжка. Просто лежу, загорнута в теплу ковдру, і слухаю, як світ оживає: як вітер торкає гілки, як десь далеко кричить птах, як у кухні клацає чайник.

     На тумбочці лежав мій телефон. Дивно, бо я думала що він залишився в гуртожитку. А тепер — просто лежить.

     Я взяла його. Екран ожив. Повідомлення. Пропущені дзвінки. Записані голосові від мами. Смс від тата. Також повідомлення від куратора та декана.

     Цікаво, чи покарають мене за те, що я одружилася під час лікарняного? Чи хтось десь поставить галочку, що я порушила правила? Чи буде це як пляма на моїй історії? В такому випадку він дуже сильно пошкодує.

     Мама надсилає голосове вночі. Її голос твердий, майже незнайомий:

     «Селено, ми тебе не впізнаємо. Це не ти. Це не твій вибір. Ми не схвалюємо цього шлюбу. І не будемо вдавати, що все нормально.»

     А тато… тато не стримується. Він не записує голосове, не телефонує. Просто надсилає фото: я, ще зовсім мала, в нього на руках. І підпис — короткий, різкий:

   «Ти мала вибір. І зробила найгірший. Не чекай нашого благословення.»

     Його слова — як відсіч. Без тепла, без запитань. У них — розчарування, гнів і остаточність. Вони не поруч. І не збираються бути.

     Я сиділа на ліжку, тримаючи телефон в руках, і не могла вирішити — відповідати чи ні. Їхні реакції різні, але обидві — як стіна. Я не можу спертись. Не можу сказати: «Я боюсь». Не можу просити: «Заберіть мене». Бо вони вже вирішили, що я зрадила себе. А я… я просто намагаюсь вижити.

     Я відкрила чат з мамою. Написала: «Мамо…» — і стерла. «Я жива.» — стерла. «Мені потрібна допомога.» — стерла.

     «Потім зателефоную і тоді поговоримо. Люблю.» — надіслала.

     Я не могла залишитися в повному мовчанні — це викликало б підозру. Але й сказати правду — неможливо. Якщо я зникну з їхнього поля зору, не відповім — вони приїдуть. Якщо зізнаюсь — почнуть шукати. А він попередив: тоді в небезпеці будемо всі. Тому поки що для них безпечніше — залишатися осторонь.

      Далеко.

     Поклала телефон на тумбочку — екран згас, але думки залишились живими. Вони кружляють у голові, як вітер, що блукає між соснами, не знаходячи спокою. Я не знаю, що сказати батькам. Не знаю, що сказати собі. Але одне знаю точно: я не можу залишатися в цій сорочці. Вона пахне ним. І найгірше — я сама вдягла її вчора. З власної волі.     

     Мій погляд зачепився за коробки в кутку кімнати. Вони стояли там тихо, непомітно, ніби чекали. Я не одразу звернула на них увагу — вони були розставлені з такою обережністю, ніби їх залишили не для тиску, а як натяк. Як можливість. 

      Підійшла. Присіла навпочіпки. Відкрила першу. Одяг. Жіночий. Новий. Без етикеток. Без запаху. Без історії. Светри, футболки, білизна, кілька суконь. Все просте, якісне. Нейтральне. Я торкнулась тканини. Вона була м’яка, тепла. Не як сорочка, що пахне минулим. А як щось, що не має минулого взагалі.

     Я обрала сукню — темно-синю, з довгими рукавами. Вона була стримана, не кидалась в очі, не вимагала уваги. Але щойно я вдягла її — вона лягла на тіло, як створена для нього. Наче чекала саме мене. Наче знала, як я рухаюсь, як опускаю плечі, як вагаюсь. Якби сукня могла розуміти — вона б мовчки підтримала.

     Вийшла на балкон. Повітря холодне, прозоре. Листя падало повільно, як у сповільненому кадрі. Я вдихнула — і відчула тишу. Не страх. Не тривогу. Просто тишу.

     Я стояла на порозі кухні, і він вже варив каву. Спина трохи напружена, рухи точні, мовчазні. Я не знала, чи він почув, як я спускалась, чи просто відчув. Але чашка вже стояла на столі — моя. І кава була солодка. Як я люблю. Це дрібниця, але вона зачепила. Бо він не питав. Просто знав.

   — Я знайшла коробки, — сказала. Голос вийшов рівним, але всередині щось тріснуло. Бо я не звикла до подарунків без умов. — Ти приніс їх для мене?

     Він кивнув. Малослівний, як зазвичай. 

   — Дякую, — сказала. І це було щиро. Без колючок. Без захисту. Просто подяка. Бо я знала, що це — не просто речі. Це — його спосіб сказати: «Мені шкода».

   — Добре сидить, — каже він. Просто, тихо, буденно. Але всередині щось здригається — наче хтось торкнувся забутої струни. Не через те, що сукня справді пасує. А тому, що він дивиться. І говорить. Прямо. Без гри, без прихованого змісту. Він бачить мене — і не ховає цього.

     Від його голосу всередині стало тепло. Не гаряче. Не пекуче. А тихе, глибоке. Як камін, що горить у кутку кімнати. І я зрозуміла — саме цього я потребувала. Не захисту. Не пояснень. А простого: «Ти є. І я бачу тебе».

     Я ледь помітно кивнула. Бо це було правильно.

   — Твої батьки проти, — сказав він. — Випадково почув вашу розмову. 

     Підіймає руки вгору — жест, ніби виправдовується, як дитина, що не хотіла нічого поганого. І дивно — я не відчуваю злості.

   — А ти думав, вони надішлють квіти? — Відповідаю. Спокійно. Без гіркоти. Просто як факт.

   — Я думав, ти скажеш їм правду. Що «неймовірно сильно кохаєш мене. І не могла більше жити і не носити мою обручку на пальці». — Його голос був легкий, майже жартівливий. Але я знала — це не сміх. Це захист. Це спосіб не показати, що болить. Він знає, що я маю брехати. Що не можу сказати батькам правду. Що мушу грати роль, яку не обирала. І тому намагається зробити це легше. Комічно. Наче ми просто граємо сцену.

   — А я думала, ти не будеш грати в Бога, коли врятувала тебе вперше. Не втягнеш мене у щось подібне.