23. Крістофер.

     Ранок був холодним, але не зовні — всередині. Я прокинувся ще до світанку. Тіло більше не горіло, але все ще було важким, як після бою. Лежав, дивлячись у стелю, слухаючи тишу. Її — не чути. Вона в іншій кімнаті. І це правильно. Це — її межа. І я не маю права її порушувати.

     Підвівся повільно. Кожен рух — як випробування. Але мусив. Бо вчора вона ходила в моїй сорочці. Бо вчора вона шукала щось, чого тут не було. Бо забрав у неї вибір — і тепер мушу повернути хоча б частину.

     Горище. Майже порожнє. Повітря — сухе, пилюка виблискувала в променях, що пробивались крізь щілини. Коробки стояли в кутку. Я пам’ятав про них. Подарунок від якоїсь компанії, «Vera & Co», здається. Саймон колись сказав, що це для майбутніх проєктів його мами. Я тоді мало слухав. 

     Відкрив першу коробку. Жіночий одяг. Новий. Акуратно складений. Светри, футболки, білизна, навіть кілька суконь. Все — просте, якісне. Нейтральне. Без історії. Ідеальне для початку.

     Вибрав дві коробки. Спустився повільно, тримаючи рівновагу. Тіло протестувало, але не зупинявся. Бо це — не просто речі. Це — жест. Це мій спосіб сказати «Пробач».

     Двері її кімнати були прочинені. Я підійшов тихо, тримаючи коробки в руках. Лихоманка таки відступила, залишивши по собі дивну ясність. Я не хотів будити її. Хотів просто залишити речі — і піти. Але коли заглянув усередину, на секунду зупинився.

     Вона спала сидячи. Підіпхавши під себе ноги, обійнявши коліна, як дитина, що ховається від бурі. Волосся розсипане по плечах, сорочка зім’ята, ковдра — зсунута набік. Її обличчя було напружене, брови зведені, губи стиснуті. Вона не спала — вона боролась. І я бачив це. Кошмари. Глибокі. Ті, що не кричать, а стискають зсередини.

     Я поставив коробки біля шафи. Повільно. Без шуму. І підійшов до тумбочки. Телефон — заряджений. Поклав його поруч. Як жест. Як довіру. Як ще одне вибачення.

     Поглянув на неї ще раз. І щось у мені стиснулося. Не бажання. Не провина. Щось глибше. Я хотів торкнутись. Розбудити. Сказати, що вона не одна. Але не мав права. Вона дала мені межу. І я мушу її втримати. Тому я просто присів навпроти. Не близько але достатньо, щоб бути поруч. І дивився. Як вона дихає. Як її тіло тремтить.

     Я хотів захистити. Але ще не час. 

     Тихо вийшов із кімнати, зачинив двері, як дотик — обережно, щоб не розбудити. Пройшов коридором, спустився сходами. Кабінет був холодним. Але сьогодні — він був моїм полем бою.

     Сів за стіл. Повільно. Тіло ще боліло, але вже слухалось. І почав.

     Почав діяти. Через своїх людей. Тих, хто втомився від старої. Тих, хто хоче змін. Не кажу їм правду. Не кажу, що все це — заради неї. Вони думають, що просто хочу влади. І це добре. Бо якщо хтось дізнається, що вона — моя слабкість, її знищать першою. Нарешті перетягнув бухгалтера. Потім — двох юристів. Потім — охорону одного з ключових складів. Вони не знають, що працюють на мене. Але працюють. І кожен день стара втрачає контроль. Потроху. Крапля за краплею. Вже продемонстрував, що вона слабка. Залишилось розставити всі крапки.

     По документах, саме Селена головна. Всі мої контракти, всі права, всі активи з дня шлюбу заключаються на її ім’я. Я зробив це навмисно. Щоб «Ба» бачила в ній загрозу. Щоб усі думали, що саме вона — нова лідерка. І щоб я міг діяти з тіні. Поки стара не зреклася влади, треба діяти тихо. Дотиснути.

     Я відкрив ноутбук. Перевірив канали. Зв’язки. Підтвердив переказ. Підписав новий контракт. Відправив інструкції. Кожен крок — як удар по старій системі. Я не кричу. Я не кидаю виклик. Я просто забираю. Те, що належить мені. Те, що має захистити її.

     Бо я знаю, що стара бачить спадкоємицею Вівʼєн. І зробить усе, щоб прибрати Селену. «Ба» лише чекатиме підходящої миті. А я цього допустити не можу.

     Не знаю, чи руда коли-небудь пробачить мені. Але знаю, що якщо зупинюсь — вона стане першою мішенню. Сам намалював їй мітку на лобі. І тепер не дозволю до неї дістатися. Нікому. Ніколи. 

     Спершу хотів втекти. Хотів залишити її з усім цим. Попередній план не включав нічого з того, що є зараз. Я не мав боротися. Я мав зникнути з усіх радарів. А дівчина б була способом відвернути увагу. Проблемою яку б стара мала спершу вирішити. А це час. Мій час. Але тепер — мушу все виправити. До її повернення в нормальне життя. До того, як вона знову стане частиною світу, який тепер дуже хоче її знищити.

     Маю встигнути. Бо якщо не вийде — вона заплатить за мою війну.

     І я цього не переживу.

     Ми в цьому домі вже декілька днів. Терпимо один одного. Деколи виходить навіть непогано.

     Я бачив, як вона змиряється. Не з ситуацією — з тим, що не може її змінити. Вчора вона обережно випитувала інформацію. Розуміє. Але я створив для неї бульбашку. І зробив це для свого спокою в першу чергу. Бо знав: якщо вона дізнається все, що відбувається за цими стінами — втече. А зараз вона як червоний колір для бика. Ласий шматок.

      Вранці я варив каву. Вона стояла на порозі кухні. На ній була одна з суконь із коробки — темно-синя, що лягала по тілу, не обтягуючи, але підкреслюючи. Руде волосся зібране в недбалий пучок, обличчя спокійне. Вона виглядала… інакше. Не як заручниця. Не як втікачка.

     Сукня пасувала їй на диво добре. Наче була пошита саме для неї. Наче чекала. І я не міг відірвати погляду. Світло лампи ковзало по тканині, підкреслюючи вигини, які я ніколи раніше не помічав. Вона не усміхалась — просто була. І цього було досить, щоб усе навколо втратило значення. Я сидів, ніби зачарований, і в мені щось змінювалось. Не просто захоплення — щось глибше, щось, що торкалося самої суті. Якби хтось тоді запитав, що я відчуваю, я б не зміг відповісти. Бо це було не про слова.

   — Я знайшла коробки, — сказала тихо. Голос рівний. — Ти приніс їх для мене?

     Кивнув. Без пояснень. Вона не просила одяг. Але я знав, що їй потрібно щось своє. Щось, що не пахне мною.