22. Крістофер.

     Я думав, що все прорахував. Контракт. Шлюб. Відео. Вибір без вибору. Я не дав їй варіантів — принаймні так мені здавалося. Але щось пішло не так. Не з планом. Зі мною.

     Я не мав її викрадати. Я мав переконати. Але переконання — це для тих, хто має час. А я не мав. Я діяв швидко. І тепер чекаю повільно. І кожна хвилина цього чекання — як покарання. Як доказ того, що я не стратег, а імпульсивний дурень. Що я не сильний — просто нетерплячий. І що все, що я будував, тріщить по швах, бо я не врахував головного — себе.

     Чув, як шумить душ. Уявляв, як вона стоїть під водою. Її тіло — спершу в багажнику, потім у моїх руках. Ідеальні груди, тонка талія. Я пам’ятаю, як цілував її в спальні. Як кров кипіла у венах. Як щось у мені кричало: «Зупинись!» — але я не міг. Наступного разу я не зупинюсь. Я це знаю. І це лякає. Бо коли я поруч із цією жінкою, контроль — це міф. Вона перша, з ким мені мало володіти. Я хочу її всю. І це найнебезпечніше бажання з усіх.

     Щось у грудях стискається. Від страху. Бо якщо вона не зламається — зламаюсь я. І тоді все, що я вважав собою, розсиплеться. Я вже отримав її як трофей. Тепер потребую її як союзника. Як ту, хто зрозуміє. Але я не дав їй шансу зрозуміти. Я забрав вибір. І тепер мені доведеться усе починати з початку. Якщо вона дозволить. Якщо я витримаю.

     Кроки в коридорі були легкі, майже беззвучні, але я відчував кожен з них, як удар по власному терпінню. Повітря в кімнаті змінилося — стало щільнішим, важчим, ніби вона принесла з собою грозу. Я лежав, не рухаючись, тіло горіло зсередини. 

     Лихоманка тримала мене в пастці, але я не збирався показувати слабкість. Не перед нею. Не зараз.

     Я не дивився одразу. Знав, що вона увійшла, відчував її присутність, як відчувають тепло від вогню, ще не торкаючись полум’я. Але коли погляд ковзнув по ній — серце стиснулося. Вона була загорнута в рушник, але не так, як це роблять скромні. Тканина ледь трималась на грудях, відкриваючи більше, ніж прикриваючи. Волосся ще вологе, шкіра свіжа, рожева. Вона не ховалась. Вона йшла, як та, що знає, що її бачать. І хоче, щоб бачили.

     Підійшла до шафи. Відчинила її демонстративно, не озираючись. Я бачив, як її пальці ковзали по тканинах — повільно, як у танці для одного глядача. Нахилилась. Грається з моїм терпінням. Рушник злегка сповз. Вона не поправила. І я не міг відвести очей. Це була не провокація. Це була демонстрація сили. Вона грала. І я це бачив. І не мав жодного захисту.

     Вибрала сорочку. Мою. Білу. Переодягалась прямо переді мною. Повільно. Без поспіху. 

     Селена рухалась повільно. Не з розгубленістю — з викликом. Як актриса, що знає, що її дивляться, і не боїться цього. Вона зняла рушник, не ховаючись. Плечі оголились, спина — пряма, впевнена. Вона знала, що я дивлюсь. І знала, що я не можу підійти. Вона вдягала сорочку повільно. Ґудзик за ґудзиком. Тканина ковзала по шкірі, закриваючи те, що щойно було відкритим. Але кожен рух — як удар. Як нагадування: вона поруч, але не моя. 

     Кожен її рух бив по моєму самоконтролю, розривав залишки стратегії, яку я так ретельно вибудовував. Я не міг дихати. Не через хворобу. Через неї.

     Руда скоротила відстань. Підійшла ближче. Я підвів очі. І в них — не злість. Не бажання. А слабкість. Бо я не витримував. Бо вона була сильніша. Бо вона тримала ситуацію в руках, навіть не торкаючись мене.

     Її пальці торкнулись мого чола. Легко. Але я здригнувся. Від дотику. Від холоду її рук. Вона відчула. Мене лихоманить. І вона це зрозуміла.

   — Чудово, — сказала вона, закочуючи очі. Голос був рівний, але в ньому було щось таке, що змушувало мене відчути себе дитиною. — Ти знаєш, де тут ліки?

   — На кухні. В шкафчику.

     Вона зникла за дверима, і я залишився сам. Тіло пульсувало, як після бою. Не від її гри — від лихоманки. Але саме її гра змусила мене відчути, наскільки я вразливий. Вона не просто пройшлась оголеною по моєму дому. Вона пройшлась по моїй гордості.

     Я лежав, слухаючи звуки з кухні. І я уявляв її — голу, з мокрим волоссям, з тією самою сорочкою в руках, яку щойно одягла. Уявляв, як вона відкриває шафку, шукає ліки, як закочує очі, думаючи про мене. І у мені стискалося не бажання. Сором.

     Вона повернулась. У руках — пляшечка з ліками. Сорочка знову на ній, але розстібнута. Шкіра ще волога, очі — уважні, але не ніжні. Вона підійшла, простягнула мені ліки, не кажучи ні слова. І я взяв.

— Ти вже вдруге мене рятуєш.

— Так. Про перший раз я вже пошкодувала. Не люблю дежавю.

     Я ковтнув таблетку. Вона стояла поруч. Не близько. Але достатньо, щоб я відчував її тепло. І я не витримав.

   — Залишись, — сказав. Тихо. Без вимоги. Без шантажу. — Я не торкатимусь. Якщо ти не дозволиш. Не наближатимусь ближче, ніж попросиш.

     Вона не відповіла одразу. Дивилась на мене довго. І я не знав, що в її очах — злість, жаль, чи просто втома. Але я не відвів погляду. Бо вперше за довгий час — я просив про присутність. Давав можливість вибору. Без але. 

   — Добре, — сказала вона нарешті. — Але тільки сьогодні. І тільки тому, що я добра.

    Обережно сіла на край ліжка. Не поруч. На відстані. Але я відчував її. Як дихання. Як пульс. Як щось, що не належить мені — але без чого я вже не можу бути.

     Десь глибоко в середині я все ще сподіваюсь, що вона не піде. Добровільно я її не відпущу. Нехай мені переламають ноги і руки. Нехай усе згорить. Але вона має бути поруч. Бо без неї я не просто сам. Я порожній.

     Поки ми в цьому домі, вона у безпеці. Мені вже доповіли, що люди старої були в неї в кімнаті в гуртожитку. Шукали її на роботі. «Ба» лютує. Зробить усе, щоб прибрати дівчину. Щоб усе знову було по її. І я знаю, що це не просто гра. Це війна. І я втягнув Селену в неї без її згоди. Без її вибору.

     Вічно тримати її тут я не зможу. Але що робити далі — поки не придумав. Спершу я мушу бути впевненим, що вона не робитиме дурниць. Важко буде захищати її, коли вона діятиме мені на зло. А вона — може. Вона — не тиха.