21. Селена.

     Світло пробивалося крізь жалюзі, малюючи на підлозі тонкі смужки, схожі на тюремні грати. День був ясний, але в кімнаті панувала тиша — тягуча, щільна, така матеріальна, що її можна було торкнутись. Коліна притиснуті до грудей, пальці стискають м’яку тканину, ніби це єдине, що тримає у реальності, не дозволяючи розсипатися. Кожен вдих — це зусилля, це акт виживання, це дозвіл на існування, який я не впевнена, що маю право брати.

     Двері він не зачинив. А його слова залишились. Вони не стихли, не зникли, а оселились десь глибоко, як отрута, що повільно розтікається по венах, змінюючи хімічний склад думок. 

      Хочу лягти на подушки, закрити очі і прокинутись від цього жахіття. 

     Твердість вже стала моєю звичкою, а мовчання — захистом. Але мовчання теж має ціну. Воно накопичується, як лід у серці, і одного дня, коли вже не залишиться місця для тепла, розірве зсередини.

     Шлюб. Контракт. Не життя, а пастка. Підписана з надією повернутися до нормального життя, виявилося, що це ще одна ілюзія. 

     Він завжди був сильніший — не тілом, а словами, поглядами, тишами між фразами, які звучали гучніше за крик.

     Спадкоємець.

     Не дитина. Не продовження. Цьому не бути. 

     Є влада, що чекає на руку, здатну її втримати, і я знаю, що ця рука може бути моєю, але я цього не хочу. Одна умова. Один рік. Один шанс.

     Обіцяв не змушувати, не тиснути, дозволити обрати. Але все вже змушено. Погрози, вибір без вибору, клітка. І тепер кожен подих для мене як зрада себе, як нагадування про те, що свобода — це не те, що дають, а те, що береш. А мені зараз нічого взяти. 

     Назвав мене свободою.

     Це звучало красиво, майже ніжно, майже правдиво. Але я навчилася боятися красивих слів — вони м’які, але ріжуть глибше, ніж грубість. Я — не ключ, не порятунок, не вихід. Я — людина. І довіра — не автоматична, не легка, не безболісна.

     Тіло тягнеться до нього, пам’ятає тепло, навіть коли розум кричить: «Стій». Але я не маю права на помилку. Не цього разу.

     Його очі — темні, сині, глибокі, але не порожні. В них можна потонути, там є щось справжнє, і саме це лякає. Бо справжнє — проникає, не ігнорується, змушує тремтіти, навіть коли розум кричить: «Не вір».

     Потрібне усе терпіння, на яке здатна, щоб не здатися тілу, не здатися страху, не втратити себе в тому, що здається близьким, але може виявитися пасткою.

     Потрібно дізнатися, ким він стане, коли поруч буде не зручність, а виклик.

     Він не брехав. Не прикрашав. Не приховував. Просто сказав правду. Це заслуговує на повагу. Він розумів, що я зненавиджу його кожною своєю клітиною. І всеодно не мовчав. Для мене ця правда — як ніж, я до неї не готова.

     Кімната чужа, як і цей будинок. Кожен крок — спроба повернути контроль, який вперто вислизає, як пісок крізь пальці. Втеча — не варіант. Він має рацію. Якщо втечу, піду від нього цей світ мене знищить. І не тільки мене. Моїх батьків. Усе що мені дороге. Я не мою права на помилку.

     Біля вікна — світло жалюзі малює на шкірі тіні, як решітку. Але головна клітка — не зовні. Вона — в страху, в бажанні, в тому, як тіло пам’ятає його дотик.
Це не любов. Це щось інше. Глибше. Темніше. Зв’язок, який не обирала, але який існує.

     І чомусь, так боляче знати, що все це сталося не тому, що він хотів мене. А тому, що його хотіли змусити одружитися з іншою. Я — не вибір. Я — втеча від вибору. І це — болить. Це — злить. Це — розриває.

     У кутку, в дзеркалі побачила своє відображення. Волосся розкуйовджене, очі — втомлені, але в них досі жевріє вогонь.

   — Я не буду твоєю жертвою, — сказала вголос, байдуже чи він почує. Я це сказала для себе. — І не буду твоїм щитом. Якщо я залишусь — це буде на моїх умовах. Мій вибір. Хочу бути рівноправним гравцем. Стану ним.

     Не знаю як. Але знайду спосіб. Не дам йому зламати мене. І не дам собі зникнути.

     Та спершу — порядок. Зовнішній. Внутрішній. Хоч щось, що можна контролювати.

     Зайшла у ванну, зачинила двері, уперлась на них спиною. Тиша. Але всередині — гул. Якби можна було вимкнути думки, як світло — зробила б це не задумуючись.

     Сукня… Досі в ній. І вона — як символ усього, що пішло не так. Надто коротка. Надто відверта. Надто не я. Але сама її обрала. І сьогодні — сама її зніму. Хотіла виглядати сильною. Хотіла його зачепити. Показати від початку, що навіть якщо поступлюсь — то лише на своїх умовах. І мене побачили.

     Увімкнула душ. Вода — гаряча, майже обпікає. І це добре. Хочу, щоб вона змила все: його слова, мій страх, мою злість, мою слабкість. Не знаю, ким стала. Не знаю, ким була. Але точно знаю, що не хочу бути тією, хто мовчки приймає чужі умови.

     Гарячі струмки стікають по шкірі. Стою нерухомо. Як оголений нерв, що от-от вибухне. Жертва, яка не хоче визнавати себе жертвою. Притискаю лоб до холодної плитки. Це як заземлення. Підтвердження — я не сплю. Дихаю глибоко. Вода шумить, але всеодно чую свої думки. Як тіло памʼятає кожен його дотик. І це — найгірше. Боюсь себе поруч із ним. Бо щось у мені хоче вірити. Хоче торкнутись. Хоче залишитись. І не знаю, чи це — любов, чи синдром заручниці.

     А ще та жінка не виходить з голови. Ще один гравець. Скільки ж фігур на цій шаховій дошці. Вона та, з ким йому судилося одружитися. Я її не знаю. Не бачила. Не чула її голосу. Але вона існує. Як альтернатива. Як те, що мало б стати його майбутнім — якби не я. Він сказав, що краще б згорів живцем, ніж прокинувся поруч із нею. Сказав це з відразою, з гнівом, з тією щирістю, яка лякає. Але я не знаю, чи це його досвід, чи просто думка. Чи він справді був з нею, спробував? Чи просто уявляв?

     Я не хочу бути реакцією на неї. Я хочу бути тим, що обирають не через страх, не через силу. Не тому, що вона — нестерпна. А тому, що я — бажана.

     Вимикаю воду. Обгортаюсь рушником. Дивлюсь у дзеркало. Волосся мокре, прилипло до шкіри, очі темні, губи припухлі від сліз та його поцілунків. Ще відчуваю його губи на своїх. І це зводить мене з розуму.