20. Крістофер.

     Я не знаю, що зі мною. Вона поруч — і все, що я вибудовував роками, тріщить, сиплеться, розлітається, як попіл. Я звик контролювати ситуації, людей, себе. Я — той, хто не просить. Я — той, хто бере. Але з нею — контроль не працює. Вона ламає мої правила мовчки, без зусиль, як дихання. І я не знаю, чи хочу її приборкати, чи впасти перед нею на коліна.

     Мені зустрічалося багато жінок. Багато тіл, багато масок. Я знав, як вони рухаються, як брешуть очима, як грають у бажання. Але вона — інша тому, що справжня. Її очі не брешуть. Її тіло не грає. Вона не вміє прикидатися. І саме це зводить мене з розуму. Бо я — майстер гри. А вона — не грає. Вона — як вогонь, що не просить дозволу. І я — як вовк, що не знає, чи кинутись, чи завити.

     Я знаю, що вона боїться мене. І я боюся себе поруч із нею. Бо щось у мені — темне, хиже — хоче торкнутись, притиснути, забрати. Я відчуваю, як пальці сверблять, як тіло напружується, як серце бʼється не в ритмі — в рваному, дикому темпі. А залишки гідності кричать: не смій. Не чіпай її. Вона — не для болю. Вона — не для тебе.

     Те, як вона дивиться на мене. Як опирається. Як здається. І я не знаю, що страшніше — її страх чи її поступливість. Я вже зламав її. І це — найгірше. Бо я не можу відвернутись. Не можу не думати, як вона виглядає, коли говорить. Як її волосся спадає на плечі. Як вона стискає кулаки, коли сердиться. Як її тіло дихає — тихо, обережно, ніби боїться бути почутим. І я хочу почути. Хочу торкнутись. Хочу розірвати себе навпіл, щоб не зробити їй боляче.

     Боюся, що одного разу не зупинюсь. Що вона скаже «так» не тому, що хоче, а тому, що не дам можливості сказати «ні». І це — найстрашніше. Бо я знаю, як це — ламати. Я знаю, як це — тиснути, поки не лишається нічого, крім як погодитись. Я втягнув її в пекло. У війну. І знаю: я помилився. Бо нею ризикувати — це як кидати у вогонь щось святе. Бляха, не можу нею ризикувати. Не можу бачити, як вона стискає себе, як дихає, ніби кожен вдих — це боротьба. Я хочу захищати, а замість цього — роблю тільки гірше.

     Я постукав. Один раз. Без відповіді. Відчинив. Не чекав дозволу. Бо я ніколи не чекаю. Але цього разу — хотів. Хотів, щоб вона сказала «так». Справжнє. Вільне.

     Вона сиділа на ліжку, притиснувши коліна до грудей. Волосся спадало на обличчя, очі — червоні, від сліз. Вона дивилась на мене, мовчки. І в цій тиші — більше сили, ніж у будь-яких криках.

      Я застиг. Бо не знав, ким бути. Хижаком? Захисником? Людиною?

   — Я… — голос зірвався. Я прокашлявся, стиснув кулаки. — Я приніс тобі їжу. Не як жест. Як вибачення. Як… як спробу не бути тим, ким я боюсь стати.

     Я поставив тарілку на тумбочку. Відійшов до дверей. Але не зачинив.

   — Я не знаю, чи зможу змінитись. Але я не хочу більше бути тим, хто тебе лякає. Двері відчинені, ти вільна.

    — І куди мені йти? — її голос був тихим, але гострим. — У ліс? У невідомість? До тебе?

     Я не відповів. Бо не знав. Бо вперше в житті не мав відповіді. 

     Вона підійшла до їжі, взяла шматок хліба, почала їсти повільно, мов боялась, що це пастка. Я дивився, як вона жує, як ковтає, як її руки трохи тремтять. І щось у мені стискалось. Ніби я дивився на людину, яку сам загнав у кут. І не знав, як витягти.

     І тоді вона підняла очі.

   — Чому ти не можеш просто бути нормальним?

      Я засміявся. Глухо. Без радості. Як хижак, що раптом зрозумів, що його зуби — не зброя, а прокляття. Я зробив крок ближче. Вона не відступила. І це — розірвало мене. Бо я звик, що бояться. А вона — стоїть.

   — Ти знаєш, хто я? — голос хрипів, але тримався рівно. Як лезо, що не ріже, а попереджає. — Я — Нордстрем. І це прізвище важить більше, ніж я сам.

     Вона мовчала. Але я бачив, як її очі не кліпають. Вона слухала. І я говорив. Бо якщо не скажу — згорю.

   — Моя родина — одна з тих, про які пишуть у газетах, але ніколи не називають прямо. Ми не просто багаті. Ми — ті, хто тримає в руках нитки. Бізнес, політика, суди, банки. Все.

   — У нашій родині є одна традиція, яка рано чи пізно знищить кожного з нас. Ми народжуємо лише одного спадкоємця. Один — це одна недоторканність. Від народження і до моменту, коли він зречеться влади. Але зректись можна лише за наявності живого наступника.

     Я не кажу це з гордістю. Швидше з байдужістю.

   — Бабуся народила батька в 35. Батько мене — в 31. Якщо рахувати від більшого, маю ще років шість. Якщо пощастить дожити. Коли батька вбили у 37, стара вже зреклась. Вийшла на пенсію, так би мовити. Але я був надто малим. Влада повернулась до неї. І вона тримає її досі.

     — Тож на чолі зараз — владна, егоїстична, безкомпромісна стара. І хоч би що мені казали, я планую змінити хід гри.

     Я зробив паузу. Вдихнув. Як перед стрибком.

   — Але я не хотів цього. Я не хотів бути частиною цієї гри. Я хотів бути вільним. І тому зробив те, що зробив.

   — Ти викрав мене, — сказала вона. Тихо. Але кожне слово — як удар.

   — Так. І змусив тебе підписати шлюбну угоду. Юридично чисту. Без лазівок. Я перевіряв усе. Бо часу не було. Бо вибору не було.

     Я ковтнув повітря. Далі було найгірше.

   — Мене ставили перед фактом. Або ти. Або Вівʼєн.

     Її ім’я — як гіркий присмак. Як запах парфумів, що викликає нудоту. Як спогад, який хочеться стерти, але він — як татуювання на шкірі, зроблене без згоди.

— Вівʼєн — це не просто дівчина з клану. Вона — інструмент. Політична угода. Її батько, права рука старої, моєї бабусі, один із тих, хто контролює половину нашої структури. Її шлюб зі мною означав би повну втрату моєї незалежності. Я став би маріонеткою. І я… я не міг.

      Її дотик — як лід. Її голос — як скрип. Її погляд — як пастка. Я пам’ятаю, як вона торкалась мого плеча, ніби вже мала право. Як говорила про наше «майбутнє», ніби я — вже її власність. І я пам’ятаю, як мене нудило. Не фізично. Глибше. Як від зради себе.

   — Я б краще згорів живцем, ніж прокинувся поруч із нею.