19. Селена.

     Я лежала нерухомо, як у дитинстві, коли ховалась під ковдрою, вдаючи, що мене немає. Тоді це був спосіб уникнути сварок батьків, їхніх голосів, що розтинали вечірню тишу, як ножі. Я пам’ятаю, як рахувала секунди між ударами дверей. Як уявляла себе пташкою — легкою, невидимою, здатною вилетіти крізь шпарину у вікні.

     У тій кімнаті, дитячій, з рожевими стінами і книжками на полицях, я вперше навчилась мовчати. Не тому, що не було що сказати. А тому, що ніхто не слухав. Тиша стала моїм щитом. І тепер вона повернулась — не як захист, а як пастка.

     Кімната, в якій я була зараз, теж мала свою ціну. Вона була просторою, навіть затишною. Панорамне вікно, гардероб, ванна. Все виглядало ідеально. Але я не могла позбутись відчуття, що це моя клітка. Гарна, дорога, але все одно клітка.

     Знизу долинали звуки. Я чула, як він спускається сходами. Як відчиняє бар. Як пляшка клацає об склянку. Як він п’є. І як нарешті запанувала всепоглинаюча тиша. Тиша, що завжди приходить після нього — як тінь, як попередження.

    Я дивилась на двері. Міцні. З замком. Він зачинив мене. Не вперше. Але цього разу я не кричала, не била, не намагалась втекти. Я просто сиділа. І дихала.

     Перед очима — його погляд. Той момент, коли він поцілував мене. Не як власник. Не як хижак. А як хтось, хто отримав гран прі. Я опиралась. Але не довго. І це лякає мене більше, ніж усе інше. Не закохалась. Ні. Це не те. Але він викликає щось у моєму тілі. Щось, чому я не можу опиратися. Більше того — чомусь не хочу. І тепер я не можу повернутись назад.

     Я лягла на подушки, не роздягаючись. Просто закрила очі. Завтра я знайду спосіб повернути контроль. А сьогодні я дозволю собі бути слабкою.

     І в цій слабкості — спогад. Дитинство. Я сиджу на підлозі в кімнаті тітки Олени, граюсь з її гудзиками. Вона готує на кухні, а я складаю кольорові кола, ніби це мій всесвіт. Тоді світ був простим. Без замків. Без контрактів. Без поцілунків, що залишають слід на шкірі, як татуювання.

     Тітка тоді казала: «Не дозволяй нікому тримати тебе в золотій клітці. Вона блищить, але душить». Я сміялась, не розуміючи. А тепер її слова — як шепіт крізь роки. Як попередження, яке я не почула вчасно.

     Я згадала, як у п’ятнадцять стояла на мосту, після того як мене зламали. Дивилась на воду, думаючи, що свобода — це просто крок вперед. Але я повернулась. Тоді ще вірила, що любов — це безпека. Тепер знаю: іноді любов — це пастка.

     Сон прийшов раптово, як втеча. Спочатку — темрява. Густа, тягуча, як смола. Я стою посеред лісу, босоніж, у весільній сукні, яка тягнеться за мною, мов шлейф із тіней. Дерева навколо — мовчазні, але дивляться. Я відчуваю, як щось наближається, але побачити не можу.

      І раптом — світло. Озеро. Вмить опиняюся на його березі, а поверхня води — дзеркальна. У відображенні можу роздивитися себе, але не саму. Поруч — Крістофер. Він міцно тримає мою руку, але його обличчя розмите, як у сні, що не хоче відкривати правду. Я хочу втекти, але ноги не слухаються. Вода починає підніматися, огортає мої щиколотки, коліна, талію. Я тону, але не борюся. І в останню мить саме його руки витягують мене з глибини.

     Я прокинулась раптово, ніби тіло фізично вирвалося зі сну. У шлунку — порожнеча, що боліла. Очі звикали до світла. Панорамне вікно заливало кімнату м’яким ранковим сяйвом. Все виглядало красиво, майже затишно. Але я знала: це не мій простір. Це моя пастка.

  Знайшла сили підвестись. Повільно, обережно, ніби тіло було не моїм. Ноги ватяні, голова трохи паморочилась. Скільки часу я не їла? Добу. Можливо, більше. Шлунок стискався, але ще дужче — стискалась свідомість. Вона розпадалась на фрагменти: спогади, страхи, уривки снів.

     Підійшла до дверей. Замкнено. Смикнула ручку ще раз. І ще. Нічого.

   — Чудово, — прошепотіла. — Просто чудово.

  Оглянула кімнату. Гардероб — порожній, лише кілька речей власника, акуратно складених, мов у готелі. Ванна — стерильно чиста, без жодного сліду життя. Вікно — велике, з видом на ліс, але з замком. Відчинити без ключа — неможливо. Світ за склом здавався далеким, майже вигаданим.

     Я сіла на край ліжка, притиснувши коліна до грудей. Голод стискав зсередини, але ще більше — злість. На нього. На себе. На ситуацію.

     Я не буду чекати, поки він згадає, що я існую. Я не річ, яку можна поставити на полицю і забути. Я не мовчазна тінь у його красивій клітці. Я — жива. І я не дозволю, щоб мене ігнорували.

     Підійшла до дверей і постукала. Спершу тихо. Потім голосніше.

    — Крістофере! — голос невблаганно підводив, але в ньому вже не було страху. Лише лють, що проривалась крізь втому. — Якщо ти хочеш, щоб я залишалась живою — мені потрібна їжа і вода. І негайно!

     Я зробила паузу. Прислухалась. Тиша.

    — Ти думаєш, я зламаюсь? Думаєш, якщо зачиниш мене, я стану покірною? — голос тремтів, але не від слабкості. Від сили, що нарешті проривалась назовні. — Я не твоя трофейна лялька. Я не буду мовчати. І я не буду грати в твої ігри, якщо ти не почнеш поводитись як людина.

     І тоді — звук. Кроки. Повільні, важкі. Двері клацнули. 

      Він мовчки дивився на мене. Очі — темні, як ніч за вікном. Потім раптом — сміх. Короткий, нервовий, як спазм.

    — Ти думаєш, я монстр? — голос його був низький, майже шепіт. — Може, я ним і став. Але не через тебе. Через себе. Через те, що я не вмію тримати. Не вмію любити. Я тільки вмію замикати.

      Він зробив крок назад, ніби сам себе злякав. Пляшка випала з рук, розбилась. І в цьому звуці — щось схоже на крик.   

   —  Ти поводишся, як…

   — Як хто? — він зробив крок вперед. — Як той, хто не знає, що робити з жінкою, яка зводить його з розуму?

     Я відступила. Але не тому, що боялась. А тому, що не знала, як відповісти.

     Він підійшов ближче, впʼявся в мене голодним, важким поглядом. Зупинився. Його очі безсоромно ковзають по мені. І в них наче полумʼя, розгорається бажання.