18. Крістофер.

     “А тепер наречений може поцілувати наречену.”

     Тиша. Гостра, як лезо. Я дивлюсь їй в очі — прямі, холодні, невідступні. Вона не відводить погляду, і в цьому погляді палає злість, така щільна, що повітря між нами дзвенить. Я не можу зрозуміти, що саме бачу: страх? гнів? презирство? Чи щось інше, глибше, те, що вона сама ще не готова назвати.

     Я не питаю вголос. Лише нахиляюсь ближче, відчуваючи, як кожен сантиметр скороченої відстані стає викликом. Її очі не дають перепочинку — вони тримають мене, випробовують, відштовхують і водночас притягують.

     Вона красива. Я знав це від самого початку. Але зараз її краса змінилася — вона гостра, небезпечна, як полум’я, що несе загрозу. Її очі — не просто зелені, вони дивляться на мене як виклик. Наче стіна, яку я не здатен пробити. І все ж, я хочу спробувати, навіть якщо кожен її подих каже мені: «Не смій».

     Мені важко її поцілувати, бо кожна секунда поруч із нею — це боротьба. Її сукня, її запах, її очі — все в ній викликає бажання, яке я не можу собі дозволити. І навіть повітря між нами здається густим, дзвенить від напруги, наче от-от спалахне іскрами. Вона дивиться на мене так, ніби кожен мій рух — виклик, і саме це робить її ще небезпечнішою, ще бажанішою.     

     І все ж мені як дихати потрібна хоч крапля контробю, хоч ілюзія того, що вона дозволяє мені бути поруч. Без цього — кожен дотик злочин, кожен подих перетворюється на ризик.

     Я підхопив її на руки. Легко, ніби вона завжди мала бути тут. Але в її очах — не ніжність, а гнів. Він палає, що аж іскри сиплються між нами. Кожна секунда поруч із нею — це боротьба, і напруга така щільна, що повітря ламається на шматки. Я відчуваю її злість, і саме вона робить цей момент нестерпно живим.

     Нарешті поцілував. Так наче стримуватися більше не було сил. Її губи — теплі й м’які, але не ті, що легко здаються. Вона ж тримається спокійно — випробовує мене на міцність. І саме в цьому її спокої народжується іскра — тонке напруження, що пробігає крізь мене, як електричний струм. Повітря між нами густішає, дихати важко. Це не згода, це виклик, і саме він змушує мене хотіти ще більше.

     Але для всіх інших — це просто весілля. Ми просто ще одна пара. Вони не знають, що ми це війна. І я виграв перший бій найганебнішим способом. 

     Церемонія завершилась. Я не опускаючи на землю несу до машини. Вона пахла солодкими квітами і цитрусом. У світлі ліхтариків її очі здавались ще зеленішими. Я хотів поцілувати її знову. Але не тут. Не при всіх.

     Поки несу її до машини. Вона метушиться, намагається утекти. Її тіло так близько до мого. Сукня така тонка що здається її між нами немає. Я стискаю щелепу. 

   — Мені було б набагато простіше донести тебе, якби ти сиділа спокійно.

     Вона відповідає різко. Я не реагую. Я вже звик до її опору. Але щось у її голосі — не просто злість. Це біль. І тепер мене це зачіпає. 

     Коли дійшли до машини, обережно посадив її на пасажирське сидіння. Від гріха подалі я завчасно витяг ключі з запалювання. 

   — Давай без сюрпризів, принцесо. Мені всього лише потрібно обійти машину та сісти. Моїх гаражних воріт тут немає, але все ж — без дурниць.

     Зупинився ще на мить. Подивився на місце церемонії. Арка, світло, озеро. Все — як мріяли батьки. Але я — не мій батько. Мною керувати не вийде. Цей шлюб це мій хід. Це не про любов. Це — про владу. Про вибір. Про те, що я не дозволю більше нікому керувати моїм життям.

     Ми рушили. Я не спав сорок годин. Тіло нило, як після побиття, кожен м’яз — окремий осередок болю. Пройшла лише година з моменту, як ми залишили місце церемонії, а моя втома вже виходить за всі межі. Зламані ребра дико болять. Голова розколюється, пульсує, як сирена, що не вимикається. А руда — безперервно істерить. Її голос — як наждачка по нервах, як лезо, що точиться об мою терплячість.

     Я мовчу. Бо якщо відкрию рота — або закричу, або зламаюсь.

     Хвороба вже тут. Я відчуваю, як вона пролазить під шкіру, повільно, вперто. Горло дере, очі печуть, тіло ламається зсередини. Простуда — не просто фізична. Вона як знак, як наслідок. Як покарання за те, що я не зупинився раніше.

     Я дивлюсь на дорогу, але вона розмивається. Світло фар — як тунель, з якого немає виходу. І я в ньому — не водій, а пасажир. Хоч і тримаю кермо.

     Руда кричить щось про свободу, про те, що вона не річ. Її голос — як грім, але я вже не чую слів. Лише звук. Лише тиск. І в цьому тиску — я. Хворий. Втомлений. І, чомусь, ще живий.

      Зараз я починаю розуміти чоловіків які одружилися з німими жінками. 

     Щасливці. 

   — Ти везеш мене в ліс, щоб там трахнути мене, а потім вбити? — її голос вирвав мене з думок. Руда тремтить, але не стихає. Її слова — як лезо, що ріже крізь втому.

    Звучить як чудовий план. Але слухати її я більше не маю сил. І не бачу потреби. Я загальмував різко. Можливо, щоб провчити. Можливо, бо більше не витримую. В останній момент прикрив її рукою — інстинктивно, не з ніжності, а з рефлексу. Вона вискочила з машини. Спроба втечі — на підборах, у горах. Без шансів.

      Я вхопив її за руку. Потім за другу. Вона слабша. Я — виснажений. Але ще тримаюсь. Поки.

     Нарешті притис її до машини. Щось у її погляді зводить мене з розуму. Але зараз я хочу тиші. Хочу, щоб усе зупинилось. Підняв її руки над головою. Самоконтроль тріщить по швах, коли вона так близько. Хто вона така і що робить зі мною?

     Я нахиляюсь ближче. Її губи — так близько. Її тіло — так близько. Її запах — як спогад, як щось знайоме, але забуте. І я не знаю, чи це бажання, чи втеча від порожнечі.

     Я не тварина

     Хоча...

     Контроль тане, як тепло між пальцями, коли вона дивиться на мене з викликом. Я нахиляюся повільно — щоб злякати, щоб показати, що я ще тут. І це я все контролюю. Губи торкаються її — спершу обережно, як перший подих після довгого утримання. Вона відштовхує мене, але не злісно — радше з розгубленістю. Я не відступаю. Ще мить — і її опір розчиняється. Вона відповідає.