17. Селена.

     Арка стоїть посередині — як центр події, як пастка. Вона прикрашена скляними краплями, що мерехтять, але холодні, як сльози, які ніхто не бачить. Під яскравими вогнями вона здається святковою, майже казковою, щедро обрамлена білими трояндами, ліліями та гілками евкаліпту, що сплітаються в химерні візерунки. Вітерець ледь колихає пелюстки, і здавалося, що сама природа намагається додати ніжності до цієї сцени — якби не той факт, що ніжність тут не доречна.

     Під ногами — доріжка з пелюсток, яку ретельно викладали зранку. Вона веде до вівтаря, до мого вироку. А я не хотіла йти. Кожен крок здавався зрадою самій собі. Якби можна було зупинити час — я б зупинила його тут, на межі між лісом і містом, між тим, ким я була, і тим, ким мене хочуть зробити.

     Гості сиділи в два ряди, мов глядачі на виставі. Їхні обличчя — незнайомі, чужі, але всі усміхнені. Вони чекали кульмінації, не знаючи, що для мене це — капітуляція. Я йшла повільно, як у сні, як у воді. Сукня, яку я обрала, тепер здавалася мені костюмом для ролі, яку я не хотіла грати.

     Поки наближалась до вівтаря, намагалася прочитати вираз його обличчя — марно. Він стояв, мов статуя, без жодної емоції. Обличчя — ідеальне, як вирізьблене з мармуру. Очі — холодні, як лід. Ми обоє виглядали бездоганно: ідеальні сукня та костюм, ідеальна зачіска, ідеальне світло. Але в очах — порожнеча. Ні сліз радості, ні блиску кохання. Лише втома і мовчазне прийняття. 

     Ведучий, у темному костюмі з золотим оздобленням, притримуючи книгу з обрядами, почав промовляти традиційні слова. Його голос лунав урочисто, але для мене — як фон, як шум, що не має значення.

   — Сьогодні ми зібралися тут, щоб відзначити союз цих двох душ…

      Я дивилась на Крістофера. Він не кліпав. Не рухався. Лише коли ведучий звернувся до нього, він трохи нахилив голову, мов визнаючи, що це його черга.

   — Крістофере Нордстрем, чи береш ти Селену Вейв за законну дружину…

     Наші погляди перетнулися. І в цій короткій миті ми обоє визнали: це не кохання. Це угода. Я граю в його гру, бо надто втомлена, щоб боротися. Він, здається, задоволений, що я не влаштовую сцен. Після короткої паузи він відповів:   

   — Так, я обіцяю.

     Його голос був рівний, без тіні емоції. Якби не мікрофон, його слова могли б загубитися в повітрі.

     Ведучий повернувся до мене. Я відчула, як усі погляди спрямувались на мене. Як світло прожекторів — гаряче, настирливе.

   — Селено Вейв, чи береш ти Крістофера Нордстрем за законного чоловіка, обіцяючи бути йому вірною дружиною, підтримувати його в радості та в горі, в багатстві і в бідності, в хворобі та в здоров’ї, поки смерть не розлучить вас?

     Я глибоко вдихнула. Відчувала, як серце бʼється в грудях, як пальці тремтять. Зібрала останні сили. Відчай поглинав мене. Але голос мій був чіткий:

   — Так, я обіцяю.

     Гості, яких я бачила уперше, заплескали в долоні. Хтось навіть змахнув сльозу. А я стояла, мов закамʼяніла. Ведучий оголосив нас чоловіком та дружиною. Звідусіль мене засліплювали спалахи фотокамер. Музика заграла — ніжна, романтична. Але для мене — як насмішка. Не так я уявляла власне весілля. 

     Я відчуваю їхні погляди ще до того, як бачу. Вони — як голки в спині, як тиск у грудях. Камери клацають, але звук — не просто механіка, це як суд. Я не повертаю голови. Не дивлюсь на них. Але чую, як шепочуться, як хтось витягує телефон. І тоді — тиша. Така, що її можна розрізати. Очі розширюються. Вони згадали. Вони впізнали.

     «Біла ворона в своїй родині». Я пам’ятаю цей заголовок. Пам’ятаю, як він болів. Як мама мовчала, коли я принесла газету. Як тато сказав: «Ти сама винна». Пам’ятаю фото — те, де я дивлюсь прямо в камеру. Без страху. Без дозволу. Як зараз.

     Я не реагую. Не тому, що не хочу. А тому, що це — моя броня. Моя тиша — це вибір. Але щось у мені змінюється. Ледь помітно. Плечі вирівнюються. Підборіддя — трохи вище. Наче я кажу: «Так, це я. І що далі?»

     Я не боюсь бути впізнаною. Я боюсь бути неправильно прочитаною. Бо вони бачать лише заголовки. А я — це не текст. Я — між рядками. Я — те, що не вміщується в їхні формати.

     Їхні погляди — як спалахи. Але я не згораю. Я стою. І дозволяю. Або кидаю виклик. І різниця між цим — тонша, ніж шепіт.

     Стоячи тут згадую як у дитинстві я захоплювалась історією кохання своїх батьків. Жодні труднощі не зламали їхню віру одне в одного. Щороку вони переглядали фото з весілля, а тато знову і знову розповідав, як довго добивався маминої уваги. Їхня щирість була для мене еталоном. 

     І ось я стою тут, у сукні, з кільцем на пальці, і вперше за багато років визнаю: я нещасна. Я дозволила собою маніпулювати. Я зрадила власне майбутнє.

     Нехай буде проклятий той день, коли я вперше побачила тебе, Крістофере Нордстрем.

   — А тепер наречений, може поцілувати наречену! 

     Тиша. Гостра, як лезо. Він дивиться мені в очі і я не можу зрозуміти, що шукає. Дозвіл? Схвалення? Після всього, що він зробив? Після шантажу, після того, як змусив мене погодитись на це безглуздя?

     Зараз я таки змогла як слід розгледіти його обличчя тож мушу зізнатись він таки дуже привабливий. Ці неприродньо голубі очі загнали мене в ступор, з малку мені розповідали що чим чистіша в людини карма тим чистіші в неї очі, вони є нашим дзеркалом, очі тмяніють коли нам сумно, та наповнюються кольорами коли ми щасливі. Виникає питання, як в людини з такими яскравими очима може бути такий нестерпний характер? Як може так спокійно гратися з чужими долями? 

      Я не встигла отямитись, як він одним рухом підхопив мене на руки — легко, ніби я не важу нічого — і поцілував. Поцілунок був непевним. 
     Несправжнім.

     Нещирим. 
     Неприроднім. 
     Напруга між нами — така щільна, що її можна було різати ножем. Але, здається, лише ми двоє це відчували. Для всіх інших - це просто весілля. Просто ще одна пара.